А як оглянеться, то побачить схилену постать Ісаака над засніженим горбиком. Ісаак стоятиме так непорушно, що здаватиметься вже й неживою людиною, а печальним надмогильним пам’ятником, чужим усьому живому, і сторож мимоволі подумає, що, може, й справді старому вже не знадобляться оті гроші...
Більше ніхто не бачив Ісаака в Хоролівці. Де він подівся, чи повернувся з Полтави, чи там і лишився, ніхто так і не знав. Може, заскочив на хвилину додому, захопив злиденні манатки та й знову подався до сина. А може, так і не відійшов од чужої могили: затужавів над нею, закам’янів, і на плечі, на схилену голову ліг товстий шар снігу, і поодинокі відвідувачі, які випадково забивалися в оцей глухий закут, зупинялися, вражені неймовірним пам’ятником печалі й розпуки, витвором якогось геніального скульптора...
Може, сталося й так.
Тільки ми не будемо заходити на отой цвинтар, бо, чого доброго, ще й нас пошиють у співчуваючі правоухильники, ще й нас назовуть переродженцями та пособниками класового ворога, а то й замаскованими білогвардійцями, хоч нас, може, ще й на світі не було, коли діяли оті білогвардійці. Тож не будемо розшуковувати невідому могилу Григорія Гінзбурга,— все одно вже йому нічим не поможемо,— а подамося назад у Хоролівку, де першим секретарем уже товариш, якого прислали на зміцнення парторганізації Королівського району.
До всього селянства новий секретар отой — Іван Іванович Суслов ставився як до реакційної дрібнобуржуазної стихії, якій дай лише волю, і вона поглине, розчинить у собі всі завоювання пролетарської революції, засмокче, як у болото. Тому хоча й не виступив одверто проти політики непу (як більшовик перш за все вважав для себе обов’язком дотримуватись залізної дисципліни), однак у душі так і не сприйняв цієї нової політики, вважаючи її за одну з найтрагічніших помилок, що відкинула наш поступ уперед на добрий десяток років.
Нарешті ЦК партії схаменувся і виправив помилку.
Прочитавши статтю Сталіна "Рік великого перелому", Іван Іванович не витримав: схвально ляснув по газеті долонею, збуджено закрокував по кімнаті, насвистуючи свою улюблену пісеньку про паровоз, комуну й гвинтівку.
В Хоролівку Іван Іванович прибув із готовими, давним-давно виробленими поглядами на селянина, з крем’яним, так би мовити, кредо.
Кредо перше:
Кожен селянин — потенційний буржуй. Нема суттєвої різниці між найбагатшим і найбіднішим, а є лишень ті, які вибилися в куркулі, і ті, що прагнуть ними стати.
З глитаями і підкуркульниками діло ясне: усіх до нещадного класового нігтя! В решти ж треба вибити із-під ніг отой ґрунт, який породжував, породжує і буде породжувати дрібнобуржуазні тенденції. І чим швидше ми зруйнуємо дрібнобуржуазну базу, тим швидше перекуємо мужика на будівника соціалізму, вірного соратника пролетаріату.
Кредо друге:
Селянин сам не знає, чого він хоче. В силу своєї вікової відсталості він завжди опирався, опирається і буде опиратися усьому новому, всьому прогресивному, хоча б воно й несло йому щасливе життя в недалекому майбутньому.
Отже, ми не можемо ждати десятки років, доки село розкачається та повернеться обличчям до соціалізму. Ми повинні твердою пролетарською рукою взяти його за голову та й розвернути, хоче він цього чи не хоче, на сто вісімдесят градусів до соціалізму.
Кредо третє:
Соціальну перебудову села, як і революцію, не зробиш у білих рукавичках. Тільки м’якотілі гнилі інтелігенти можуть зараз сюсюкати про те, що не треба допускати натиску на середняка під час суцільної колективізації.
Партія поставила перед нами завдання всесвітньо-історичної ваги: закінчити колективізацію до весни тридцять другого року. Ми ж відповідаємо на цей заклик по-більшовицькому: зустрінемо уже цю весну суцільними колгоспами! Цим ми завдамо рішучого удару не тільки по куркульських елементах, які саботують хлібоздачу, а й по правих опортуністах, куркульських приятелях, які під час перевиборів до сільських Рад намагалися провалити пакт про суцільну колективізацію, добавляючи до цього пакту "по можливості", "на добровільних засадах", а були й такі, що відверто вигукували: "Не хочемо, викреслити!.."
— Товариші! Ми заслухали першого секретаря товариша Суслова. Тепер хто хоче висловитися?
Путько обводить строгим поглядом зал, у якому сидять комуністи району.
— Давайте, товариші!
— Можна мені?
Десь аж позаду піднімається рука. Там зчиняється рух, стукотять стільці, зводяться комуністи, пропускаючи високого чоловіка з важким вродливим обличчям, з чорними вусами. Новий секретар, зацікавлено поглядаючи на чоловіка, що важко йшов до сцени, запитав:
— Хто це?
— Ганжа з Тарасівки. З Гінзбургом одного поля ягідки.
У Івана Івановича враз звузились зіниці.
Ганжа зійшов на сцену, став за трибуну. Лише зараз, коли світло впало на нього, можна було помітити, як він змарнів. Обвів пильним поглядом зал, подався наперед.
— Товариші комуністи! Від нас пішов товариш... більшовик... революціонер... ленінець...
— Про кого це він? — запитав у Путька Суслов, але той не встиг відповісти: Ганжа ще дужче хитнувся вперед, і голос його задзвенів од натуги:
— Прошу встати і хвилиною мовчання вшанувати пам'ять нашого дорогого товариша Гінзбурга!
Впала мертва тиша.
— Ану, ослобони трибуну! — закричав на Ганжу Путько.
— Чого ж, хай продовжує,— заперечив Іван Іванович.— Повинні ж ми знати, що думають наші вороги.
Тоді Путько, знову повернувшись до Ганжі, суворо наказав:
— Давай по существу! Без провокацій!
— Що ж, можна й по существу,— погодився Ганжа. Важко повернувся до президії, звернувся безпосередньо до Суслова: — Дивно якось воно виходить, товаришу секретар...
— Іван Іванович Суслов! — підказав голосно Путько.— Пора б уже й запам’ятати.
— Спасибі, що нагадали... Забув, старіти став... Тож дивно виходить, товаришу Суслов. От ви ніде ще не встигли побувати, ні з ким не зустрілися, не поговорили з людьми, а зразу зібрали комуністів — і готового рецепта од усіх наших хвороб...
— Слухай, Ганжа: ти говори, та не заговорюйся!
Це — знову Путько. Ой, не простецький чоловік Митрофан Онисимович!
— Чого ж, хай говорить.
Жоден м’яз не ворухнеться на обличчі Івана Івановича. Тільки все яснішими, нещадно світлішими стають його очі.