— Що ти там написав?
— Ти, може, хоч привітаєшся? — сказав тихо Григорій. Зупинився у дверях, і на розпатланій, розвихреній чуприні його дрібненькою росичкою тремтіли краплини талого снігу.
— Пробач,— насупився інструктор обкому, він же й добрий знайомий, він же, можна сказати, і друг.— Але, знаєш, зараз мені не до цього... Ти знаєш, чому тебе викликали?.. Прийшов твій лист із Москви. З канцелярії Сталіна.— Останнє вже пошепки: — 3 резолюцією розібратись на місці...
— Мій лист? — перепитав вражено Григорій.— Але причім тут обком? Я ж Сталінові!.. Особисто Сталінові надіслав!
— Ну, цього я вже не знаю,— здвигнув плечима інструктор.— Це вже не в моїй компетенції... Хочу тільки тебе попередити: готуйся до найгіршого. Твій лист тут розцінюють як злісну вилазку правого опортуніста, переродженця...
— Хто ж це розцінює? — перебив гнівно Григорій. Але тут прочинилися двері, просунулося молоде дівоче обличчя:
— Василю Трохимовичу, вас чекають!
— Іду! — підхопився інструктор, явно зрадівши нагоді урвати неприємну для нього розмову. Схопив папери, глянув на Гінзбурга, який все ще стояв біля дверей, приголомшений почутим: — Пробач, мені треба бігти... Начальство!..
В приймальній першого було повно народу. Одні сиділи, тихенько перемовляючись; інші гарячково гортали папери, щось поспішно записували; треті нервово походжали, і в них був такий вигляд, наче вони нічого не бачили, окрім високих, масивних, оббитих чорною шкірою дверей, що вели до кабінету першого. Григорій вибрав вільний стілець, сів, міцно затиснувши долоні поміж колінами: його раптом охопив дрож, так наче він добре намерзся, а оце щойно став відігріватись Він схилив голову, щоб не так кидалась у очі права щока, яка смикалась, як божевільна, і завмер.
Хоч Григорій не почував за собою жодної провини, все ж не міг не тривожитись. І попередження інструктора, щоб готувався до найгіршого, і оцей наглий виклик, та ще й з усіма членами бюро райкому, і недобра слава про першого секретаря обкому, який появивсь у Полтаві лише місяць тому, а вже встиг проявити себе як дуже жорстока людина,— все де аж ніяк не могло спонукати до спокою.
Григорій сидів і болісно пригадував зміст свого листа до товариша Сталіна, і ніяк не міг зрозуміти, що ж там було такого, щоб звинуватити його в правому опортунізмові.
Що там було проти політики Леніна?
Адже він у тому листі саме й посилався на Леніна. На оту його всім відому цитату, що її може повторити слово у слово хоч зараз.
Гінзбург виразно бачить потрібну сторінку, й оте місце, окреслене червоним олівцем (він сам і окреслив), і окремі, підкреслені ним же слова:
"Дело переработки мелкого землевладельца, переработки всей его психологии и навыков есть дело, требующее поколений. Решить этот вопрос по отношению к мелкому землевладельцу, оздоровить, так сказать, всю его психологию может только материальная база, техника, применение тракторов и машин в земледелии в массовом масштабе, электрификация в массовом масштабе".
Отже, цілих поколінь. Не одного-двох років, а цілих поколінь. І то на базі машинізації, електрифікації села в масовому масштабі.
І ще одна ленінська вказівка. Що стосується безпосередньо сучасних подій:
"Ни в коем случае не обгонять развитие масс, а дождаться, когда из собственного опыта этих масс, из их собственной борьбы вырастет движение вперед".
До речі, цю ленінську вказівку цитує і Сталін, застерігаючи від адміністрування, декретування, примусового втягнення селянина в колгосп...
— Ти за Леніна не ховайся! Цитати ми й без тебе вміємо наводити.
— Скажи краще, який відсоток колективізації у твоєму районі?
— Чому ти взяв під крильце куркулів та білогвардійських недобитків?
— Скільки тобі куркулі заплатили за оцього листа?
І Григорій Гінзбург, що тримавсь до останнього, врешті не витримує:
— На провокаційні питання не відповідаю!
— Ого!
Григорій майже фізично відчуває, як з кожною хвилиною наростає ворожість оцих всіх людей, що зібралися в кабінеті першого розбирати його справу. Відчуває, як гусне сперте, напоєне отруйними випарами повітря. І чим довше стоїть він у кінці довжелезного столу, тим важче йому говорити, збиратися з думками.
Тим більше, що його весь час обривають, клюють запитаннями та репліками.
Дуже хочеться пити! Але графин і склянка стоять аж на тому краю столу, і ніхто не догадається подати йому води.
— Я сказав усе, що мав сказати,— врешті мовив Григорій.
І тоді пролунав голос першого секретаря обкому.
Досі сидів, ані пари з вуст. Трудно було навіть здогадатись, засуджує він Гінзбурга чи не засуджує. На повновидому, старанно поголеному обличчі — жодного поруху, в сірих очах — якась аж байдужість, наче перший не бачив зараз ні Гінзбурга, ні своїх соратників, а якщо й бачив, то мало цікавився ними. І лишень тоді, як Григорій сказав, що він скінчив, перший звів поголену до сизого голову і зупинив Григорія, що хотів був сідати:
— Зачекайте, Гінзбург, у мене до вас питання.
Сказав те так тихо, що слова ледь прошелестіли у великому кабінеті. Був, мабуть, упевнений, що як тихо не скаже, його все одно всі почують.
Всі завмерли, застиг і Григорій, повернувшись до першого. А він все тим же напівшепотом запитав:
— Чому в сусідніх з нашим районах середняк масово пішов до колгоспу?
— Не знаю...
— Бо там розгромили куркульську агентуру,— терпляче пояснив секретар.— Зуміли переконати середняка в перевазі колгоспного ладу.
— Значить, ми не зуміли,— з гірким сарказмом озвався Григорій.
— Не зуміли чи не схотіли?
— Не зуміли.
— А може, таки не схотіли?
І, не діждавшись бажаної йому відповіді, перший ставить ще одне запитання:
— Члени райкому теж такої думки, як і ви?
— За інших не розписуюсь,— відповів глухо Григорій.
— Хто тут з Хоролівки?
Зірвалися на ноги Ляндер, Путько. Іще хтось запізніло грюкнув стільцем — Гінзбург навіть не повернув у той бік голови.
— Ви теж солідаризуєтесь із своїм першим секретарем?
— Я завжди був супроти!
Це — Путько.
— Я мав неодноразову сутичку із Гінзбургом по найважливіших питаннях нашої політики!
А це — Ляндер.
— Політичну лінію Гінзбурга категорично засуджую!
Це вже завідуючий райвно.