Одночасно я старався конфіденціально довідатися в довколишніх і сусідніх селах, якого характеру і сили мав вплив священик Рошкевич. Однак ніде не знайшов я сліду таємної діяльності таких осіб.
Хоча священик Рошкевич мав дуже дружні взаємини з священиком Колянковським, греко-католицьким парохом у Велдіжі, у якого буває майже щоденно, але не думаю, щоб вони там, на очах жандармерії, могли займатись якоюсь таємною агітацією.
Одночасно я вияснив, що Іван Франко під час свого перебування в Лолині приходив дуже часто на фабрику у Велдіжі, приводячи з собою малого хлопця цього священика. Однак не вів жодних розмов з робітниками, чи то вищого чи нижчого класу, й приглядався тільки до роботи фабрики.
Разом з тим мушу підкреслити, що хоча священик Рошкевич с гарячим українцем, однак не має жодного впливу на своїх парафіян, а його інтелігентність надто поверхова.
Наприкінці зазначую, що внаслідок розпорядження ц[ісарсько]-к[оролівського] крайового суду у згаданого священика проведено судовий обшук, мета якого виявити соціалістичні папери, однак без наслідків".
М. Рошкевич замовчив і про другу сторону відносин Ольги та Франка. Йому відомо, наприклад, що в альманасі "Дністрянка", випущеному у Львові в 1876 році, я тому самому альманасі, в якому Іван Франко надрукував оповідання "Два приятелі" та "Лесишина челядь", під псевдонімом Надежда його дочка опублікувала свій переклад оповідання шведської письменниці Марії-Софії Шварц "Сімнадцяті і двадцять перші уродини". Рошкевич замовчив, що Ольга перекладала Золя для "Дрібної бібліотеки", яку випускав Іван Франко, і вимагала, щоб під перекладом стояло її справжнє прізвище, а не псевдонім. Ользі Рошкевич ("Надежде") Іван Франко присвятив і свою першу збірку "Балади і розкази", видану у Львові в 1876 році. Незабаром Ольга переклала і надрукувала двотомну повість Ланської "Обрусителі", підготувала до друку ряд інших повістей Е. Золя.
Тож отцю Рошкевичу, а не комусь іншому 4 травня 1876 року Іван Франко писав, щоб дозволив Ользі записати ладканки [15] з Лолина. В тому листі він просив отця, щоб Ольга скоріше закінчила переклад повісті Золя "Довбня", бо початок перекладу у Львові всім дуже сподобався. Самій же Ользі він дає складніше завдання:
"1) Докладне оповіданнє про лолинську школу і лолинських професорів... 2) Відпис таткових рахунків приходу і росходу — цілу книжочку. О яку там компрометацію не маєте що боятися, — бо все ж таки — Ти Рошкевича донька, а я Тебе люблю і не подам ім'я Рошкевича на поруганіє... 3) Обширнісшу хроніку сельських випадків в Лолині..."
Франко в захопленні від тих пісень, що записала і через Ярослава передала Ольга йому у Львів: "Але кілько там пречудових образів попри дикій і напіввиробленій формі, — кілько чутя, кілько геніальних порівнянь, кілько глубокостаринних споминок та окрушин..."
Франко готує збірник пісень з Лолина і знову просить Ольгу дати йому докладний опис Лолина, опис страв, котрі їдять багаті й бідні... "Думаю, що таке завдання, може, трошки потяжке, буде вдячне для Тебе, бо покаже Ти докладніше світ, котрого з попівства дуже небагато і дуже неясно видно". Він вчить її, як потрібно працювати: "Не пропусти ані одного дня, щоб бодай малого свисточка, дрібної записочки не положити до колекції. Се єдина дорога — виробити свій талант..." Він хоче, щоб вона була йому рівня у всьому.
Коли Михайла Рошкевича запитали, чи, бува, Франко не давав дочкам якісь книжки читати, то отець не заперечував. Так, а як же інакше. Тепер, прошу я вас, всі грамотні, всі читають. Небезпечні книги Ольга заховала. Залишила лише пристойні, їх і занотував у себе слідчий. Нічого соціалістичного і крамольного по заголовках ревізор не зауважив.
І той допит, і ревізія, і те, що "нарадив" Шараневич, поклали край сподіванням Рошкевича. Він розсердився на Франка. Так, перед Франком стелилась прекрасна дорога, він міг осягнути багато чого, а що в результаті? Мало того, що занапастив себе, та ще й його Ольгу. Всіх. Як тепер бути? Як дивитись людям в очі? Ольга мусить звільнитися від даного Франку слова, що буде його дружиною. Щоправда, отець розуміє: звільнення від слова не звільнює від пліток, яких він так боїться...
III
І, можливо, трагедії не було б, якби доля, котра наслала на Ольгу важкі випробування, зустріла в ній характер слабкий. Ольга покорилась би волі батька. Але Ольга мала характер сильний, котрий ломиться, як казав Франко, а не гнеться. Вона і слухати не хотіла, щоб розірвати відносини з Франком. Вона виїжджає на зиму до Іваниківки коло Станіслава, де парохом працював її вуйко Іван Руденський, а звідти до Львова. До Франка.
В їх листах ще повно надії на спільне життя і щасливе майбутнє. В кожному листі рясніє від слів "коханий", "кохана", "любий", "люба". Ці слова прийшли не відразу...
8 лютого 1876 року у Львові в приміщенні Народного дому було влаштовано студентський бал. На нього з'їхалось багато гостей. Господарем балу був І. Шараневич. Приїхав і М. Рошкевич з Ольгою. Франко чекав її. "Побачити Тебе лише здалека", — писав він їй пізніше. "Я від осьмої кляси до другого року філ[ософії] вздихав, мучився і кляв сам на себе, щоб сказати Вам одно "ти", почути ваше "люб'ю", обняти, поцілувати Вас..." Все змінилось після цього балу. Ольга відтоді в листах почне підписуватись "Твоя наречена Ольга". "Ти підписуєшся моєю нареченою. Серце моє..."
..."Скінчивши сьомий клас, — напише Іван Франко у своїй автобіографії 26 квітня 1890 року, — я перший раз пустився під час вакацій в дальшу мандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при збірці сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив сільським трактом до Синевідська та Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі..."
То був 1874 рік. Від цього часу Іван Франко залишить своє серце у Лолині... Сюди, у Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі...
"Правда, Ви бачили мене лиш коротко. Ви пізнали мене та склали свою думку про мене, може, більше з оповідань свого брата, ніж з роздивляння, — розкриваю усе серце перед Вами, — судіть про мене. Певне, покажусь Вам може нудним, нетовариським, потайним, або, кажуть, німим і дурним, — але судіть самі: я не отримав майже жодного виховання, не зазнавав жодної повної любові та дбайливого відношення батьків, — чужий і самітний між чужими людьми, так я виріс. Я не мав жодного товариства, я не жив із ніким, хіба що з моїми книгами. Світ був мені незнайомий, велика школа товариства зачинена. Щойно минулого року, коли я познайомився з Вашим братом, відкрився широкий світ перед моїми очима, стало ясніше переді мною... Ось я побачив Вас..."