V .
У Львові Целіна Зигмунтовська після одруження зі Здіславом Зигмунтовським довго не затримується. Чоловік одержує вигідну посаду при суді в Станіславі, і вони виїздять туди. 1 листопада 1899 року Зигмунтовський помер. У 1900 році вдова Зигмунтовська перебирається до Дрогобича, де спільно з місцевим учителем Войтовичем купує будинок і живе в ньому разом з сином Здіславом та донькою Софією.
Целіна Зигмунтовська ще продовжує тривожити уяву Івана Франка і він розшукує її. В листі до дружини з Ліпіка, де Франко був на лікуванні, він пише: "Ми тут щоночі розмовляємо з Целіною — вона, розумівся, в Дрогобичі..."
Після Дрогобича Целіна Зигмунтовська разом з дітьми повертається до Львова. З адресних книг можна довідатись, що справи у Целіни йдуть погано, вона часто змінює місце проживання. У 1912 році вона живе по Личаківській, 56 (зараз вулиця Леніна); у 1913 — 1916 роках по вулиці Генінга, 10 (зараз Харківська).
Сім місяців (з грудня 1914-го по червень 1915 року) вона живе у Франка. Після того, як приїхав з Нагуєвичів племінник Франка Василько, Целіна залишає дім Франка, син вступає до війська, а вона оселюється недалеко — вул. Софії, 16 (зараз вул. Івана Франка, 120). З 1918-го по 1936 рік вона з дочкою та її сім'єю живе по вулиці Снопківській, 8. Це фактично всі документальні дані, що відносяться до особи Целіни...
Збереглось вісім листів її до Івана Франка. Вони звичайні, буденні, прості. Часом писані поспіхом на куснику паперу олівцем або ручкою. Два листи відносяться до 1887 року і почерком справді різняться від інших. Один лист з 1896 року. Решта п'ять — з 1912 — 1914 років.
У 1912 році, коли Франко їде до Криворівні, то ключі від хати він залишає Целіні Зигмунтовській, котра акуратно звітується перед господарем, що нового на ґаздівстві. "Вже від трьох днів ходжу до вілли, щоб смажити овочі, — писала вона Франку 19 липня 1912 року. — Панна Анна 17. 7 поїхала. Приходив муляр, щоб побілити кухню, але я не знала, що йому сказати. В кожному разі, добре би було, щоб він це зробив у моїй присутності, бо я припильную.
Собака дуже мізерний, не хоче їсти каші з молоком, то добре би було купити йому якихось відходів, аби не постив, а я вже якось з богом проживу. Може би, пан був ласкавий вислати якийсь гріш... Прошу користатись зі свіжого повітря і вживати купелів, бо тут усе в порядку. Злодії нічого не вкрали".
У 1914 році Франко відпочиває у Василя Якіб'юка разом із сином Целіни Зигмунтовської — Здіславом. Мати хвилюється за сина, а тому пише до Криворівні: "Вельможний Пане! Вибачте, що пишу на чвертці паперу, але сьогодні неділя і не маю ніякого іншого..." Вона просила, щоб Франко дбав за сина, не давав йому пити холодною молочка, а тільки підігрітого... Звичайні листи...
Занепокоєний початком війни і тим, що у Львові хвора дружина, Франко просить Целіну заопікуватись Ольгою. Целіна згоджується... Всю решту можна довідатись з листа Франка до Василя Якіб'юка... Важко повірити, а навіть і допустити, щоб саме так, як пише у цьому листі Франко, склались відносини між ним та нею...
У 1940 році, коли було організовано музей Івана Франка в його колишньому будинку по вулиці Понінського, 4, і його першим директором став син Франка Петро, — одного погідного осіннього дня сюди у супроводі дочки завітала жінка, котра дуже хотіла бачити Петра Івановича. Вона назвалась Зигмунтовською. На диво, Петро Франко знав її і був справді здивований, що Целіна Зигмунтовська ще живе. Вона ж була ровесницею батька...
Як виявилось, Целіна Зигмунтовська прийшла до Петра Франка з невеличкою просьбою: пан Франко тепер всіма шанована людина, депутат Верховної Ради УРСР, про пана Франка тепер пишуть усі газети і поміщають його фотографії па першій сторінці і пані Целіна сама з них довідалась про Петра; то чи пан би не допоміг їй, як вже старшій жінці, як товаришці батька, котрий, як пану, певно відомо, написав про неї книжку, "Маніпулянтка", виклопотати у нової влади для неї... гарний будиночок. Тепер же ж так багато поляків повиїздило в Польщу, то багато будинків пустують. Вона вже нагледіла один такий у Брюховичах. З городиком, садком, альтанкою. Але от куди звернутись, у кого просити, вона не знає. Може би, пан Франко допоміг? Петро обіцяв допомогти, і, як твердить його дружина, вони обоє незабаром відвідали Целіну Зигмунтовську в її новому будинку в Брюховичах.
З цього часу Целіна Зигмунтовська стала частим гостем музею, її можна було побачити у президіях багатьох зборів чи конференцій, які проводив музей. Вона охоче погоджувалась на зустрічі з учнями шкіл, студентами інститутів та університетів. На одних з таких зборів у Львівському університеті Петро Франко, згадуючи про останні роки життя батька, сказав, що тут, у залі, сидить жінка, яка на час хвороби Ольги Федорівни Франко замінила їм маму. Він показав на Целіну і назвав її ім'я. Целіна Зигмунтовська встала і розкланялась публіці як стара артистка, коли їй нагадують про минулий успіх...
Броніслав Овчарський, колишній лікар Франка у притулку, вважав за потрібне оповісти читачам "Вільної України" про Франка і Целіну Зигмунтовську. Обласна газета прийняла статтю Овчарського і йшла мова про те, щоб надрукувати фотографію Целіни. Все йшло добре, але в один прекрасний день у музей прийшла Целіна і рішуче заявила проти того, щоб її фотографія була надрукована. В тих нових газетах так погано друкують знімки, що можеш сам себе не впізнати; ні, пані Зигмунтовська становчо проти того, щоб її на старість років так страшно і несправедливо публічнти. Стаття не була надрукована, фотографія пропала. Пропав і зошит, в якому тодішні працівники музею записали спогади Целінп Зигмунтовської. Тільки недавно вдалося віднайти уривки з тих спогадів, але фактично вони не внесли нічого суттєвого до того, що було відомо про неї.
Про зустріч Ольги Федорівни Франко з Целіною Зигмунтовською у тільки що створеному музеї Івана Франка одна з тодішніх наукових працівників залишила наступні спогади:
"Пан доктор був дуже, дуже добра людина, — знову повторювала стара жінка і хотіла продовжувати, однак, раптом зупинилась: вона дивилась у широко розкриті двері, де на тлі розкішно обмебльованої кімнати стояла дрібна, худа постать.