Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, відхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, п'ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.
На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає... Та вже ж не для мене
В очах її світло то блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.
В цей час Франко і Знгмунтовська познайомились ближче. Одного дня він прислав їй листа, в якому просив бути хресною мамою його дітей. Целіна відмовилась, бо сама на цей час чекала дитину. "Шановний пане, — написала вона йому на поштовій листівці 31 жовтня 1896 року, — прикро мені, що не можу задовільнити Ваше прохання, бо я не здорова..."
Всі вірші, що ввійшли до третього жмутку, написані у 1896 році. І відкривається цей цикл майже вбивчо і незвично. Після плачу і туги відразу вдаряє дзвін похорону:
Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!
Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.
Вона умерла! Мов тяжезннй трам,
Мене цілого щось додолу клонить.
Щось горло душпгь. Чи моїм очам
Хтось видер світло? Хто се люто гонить
Думки в душі, що в собі біль заперла?
Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!
Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть
І на устах красніє ще малина...
Та цить! І подихом одним не труть
Її! Се твоїх бажань домовина.
Бам-бам! Бам-бам!..
IV
Збірка поезій "Зів'яле листя" вийшла у Львові у 1896 році.
"Герой отсих віршів той, що в них виявляє своє "я", небіжчик, — писав у передмові до збірки Іван Франко. — Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя.
Доля звичайно кепкує над такими людьми. Здається, що сил, спосібності, охоти до праці у них багато, а проте вони ніколи нічого путнього не зроблять, ні на що велике не зважуться, нічого в житті не доб'ються. Самі їх пориви не видні для постороннього ока, хоч безмірно болючі для них самих. Оттим-то, вичерпавши сили в таких поривах, вони звичайно застрявають десь у якімсь кугі суспільного життя і токанять день поза день, заважають собі й другим. Герой отсих віршів скінчив трохи щасливіше: раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб...
Пощо? Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів'ялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затроєнпх песимізмом, а радше безнадійністю, розпукою та безрадністю? У нас і без того сього добра так багато! Та хто його знає, — думалось мені, — може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи? Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності? Мені пригадався Гетевий Вертер, і пригадалися ті слова, які Гете написав на екземплярі сеї своєї книги, посилаючи її одному молодому свойому знайомому. З тими словами і я подаю отсі вірші нашому молодому поколінню: Sei ein Mann und folge mir nicht nach" [25]".
У другому номері журналу "Зоря" за цей же рік появилась стаття Василя Щурата "Літературні портрети. Др. Іван Франко". "Крім агітаційної й епічної, — писав Василь Щурат, — знаходимо у Франка й чисту лірику, та сеї є вже значно менше. Зачислити до неї передовсім належить "Веснянки", цикл любовних поезій п. з. "Зів'яле листя", котрий можна вважати об'явом декадептизму в українсько-руській літературі, розумівся тоді, коли під декадентизмом будемо розуміти не ті оригінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордау бачить признаки умислових хворіб, але розумне і артистичне замислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм".
Збірка "Зів'яле листя", "така несподівана у творчості письменника", викликала гучний резонанс серед широких верств читача і не тільки тим. що була вершиною майстерності Франка, не тільки тим, що дехто, як В. Щурат, добачав у ній ознаки декадентизму.
"Платон розказує, — писав у своїх студіях про Івана Франка Михайло Мочульський, — що колись людина була цілісною і що тільки за кару розірвав бог її надвоє, а кохання — це не що інше, як власне змагання людини віднайти свою колишню половину. В цій легенді й міститься золоте зерно правди. Кохання це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки. Коли половини знайшли себе й поєднались, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналась з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб'ється скрипка...
Хто ж була героїня "Зів'ялого листя" та інших любовних пісень Франка? Кому Франко сплів зі своїх незаспо-коєних мрій срібної туги, серцевих тремтінь такий запашний вінок пісень? Дехто каже у нас, що це Ольга Рошкевич надихнула нашого поета написати деякі пісні, а може, й усі пісні "Зів'ялого листя", а пок. Володимир Гнатюк казав мені, що героїнею "Зів'ялого листя" є невідома нам ближче папі Зигмунтовська і на доказ показував мені Франків лист до нього з Ліпіка, в якому була згадка про неї. Нехай біографи шукають джерел Франкового натхнення, — ми тим часом любуймося срібними відгомонами чарівної Франкової скрипки".
Вже на час виходу збірки навколо неї почались жваві суперечки, котрі й не припинились потім. Одні, говорячії про творчість Франка, замовчували про "Зів'яле листя" або ж говорили про неї між іншим, що, мовляв, є така "випадкова" збірка ліричних поезій у Франка; вороже настроєна критика, або, як любив говорити сам Франко, — "воріженьки", ніколи не обминали нагоди, щоб не нагадати про те, що у Франка, "отого проводиря мас", є, крім всього, ще й такі речі, як "Зів'яле листя", від котрої явно пахне декадентизмом, або, поетичніше "висказуючись", — мінорним настроєм.
Для одних і других Франко був лише каменярем, котрий мусив лупити важким кайлом по скалі і більше про ніщо не думати. Ніби йому заборонялось страждати, любити, закохуватись, плакати...