За відсутністю прямих доказів на сьогодні можна допустити, що минуле героїні повісті Регіни в багатьох моментах співпадає з минулим Целіни. Збіг цих моментів часами настільки разючий, що здається, ніби все решта, що писав Франко про неї, не є вигаданим, а дійсним.
Отже, слідуючи за Франком, Целіна не була родом з Дрогобича, ні з навколишніх сіл. Детальна перевірка архіву підтвердила це. Вона була з Перемишльської округи. Батько її, колись втративши маєток, поповнив дуже розповсюджену верству доробкевичів, який, зібравши певну суму грошей, вирішив вкласти її у "добре діло". А що кращого діла за нафту і земний віск на той час не було, то й він піддався тій гарячці. Забрав жінку з дітьми і поїхав у "галицьку Каліфорнію". Там він у пошуках нафти та срібла втратив усі гроші. Сім'я була приречена на загибель.
Целіну врятувала її тітка, львівська матрона, котра жила по вулиці Панській, 11. Зі слів Целіни відомо, що жила вона на другому поверсі в квартирі з балконом з боку вулиці Зеленої. Целіна Журовська навіть не збиралась приховувати, яке виховання вона отримала у тітки. Трохи по всього: трохи знань, трохи порядності, трохи лицемірства і повно чарівності. Все виховання зводилось до того, щоб вигідно вийти заміж. Тітка не шкодувала видатків на уроки музики, книжки. Майбутнє кожної порядної жінки в кишені чоловіка. Якщо чоловік матиме гроші і добру посаду, — то все буде добре. Звичайно, можна поставити до обранця ще й інші вимоги: щоб мав гарне прізвище і сам був гарний чи імпозантний. Цих настанов Целіна Зигмунтовська твердо дотримувалась протягом свого довгого життя.
Свою кар'єру Целіна Зигмунтовська починає на львівській пошті, що тоді містилась на вулиці Сиктустській (зараз Жовтнева). Франко тоді жив поруч по вул. Лінде (зараз С. Руднєва). Отримати посаду па пошті на той час було нелегко. Але, очевидно, через зв'язки їй вдається поступити на спеціальні курси при пошті, витримати екзамен на мапіпулянтку і, нарешті, отримати місце за віконечком для видачі пошти до запитання.
Це навчання на курсах та ще й екзамен довели, як твердила Целіна Зигмунтовська, до того, що її прекрасне волосся почало випадати. Залишалось підстригтись. Саме такою, коротко обстриженою, з хлоп'ячою голівкою, і описує її Франко в повісті.
В обов'язки панни Журовської входило, крім видавання листів до запитань, ще й обслуговування військових полків. Зі всього видно, що нова співробітниця добре репрезентує пошту, бо біля її віконечка крутяться хлопці. Але хто вони? Студенти, художники, то ще хтось без солідного становища, без майбутнього, грошей. Молоді художники, наприклад, запобігають перед нею, просять позувати до портретів, — і панна Журовська навіть дозволяє одному з них намалювати себе. Це і був той акварельний портретик (його Тарас Франко чомусь назвав фотографією), котрий Целіна Зигмунтовська принесла в музей у 1940 році. Там він і до сьогоднішнього дня...
Видаючи кореспонденцію, панна Журовська часто зауважувала, що її "пасе" очима якийсь молодик. Співробітники сказали Целіні, що це Іван Франко, газетяр чи ще щось в цьому роді, тобто людина непевних занять. На диво, але Целіна нічого не знала про Франка. Прізвище Франко для неї нічого не значило. Його не було в списку, де були занесені ті, з котрими варто знатись...
Потім почала зауважувати панна Журовська, що на її адресу надходять листи від якогось невідомого, що підписувався Стефаном Маєвським. Целіні подобалися ті листи, гарно написані. Одного дня Франко підійшов до її віконця і запитав, чи буде відповідь на листи Стефана Маєвського. Тепер панна Журовська близько придивилась до Франка. Ні, він їй абсолютно не подобався. І вона сказала, щоб він не сподівався і не надіявся па якусь відповідь.
Коли потім Целіну Зигмунтовську запитають, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не видумуючи різних причин, відповіла: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй подобались брюнети, особливо брюнети з синіми очима, — то ж, прошу я вас, сама пристрасть. І прізвище пе подобалось, був погано ситуований, тобто не мав грошей і надії па них.
Вражений такою відповіддю Целіни Зигмунтовської, працівник музею Франка у блокноті записав: "Мені подобались брюнети... Так, врешті, воно сказане. Ясно і просто. Все міщанство цієї жінки, усе непорозуміння поета міститься в цих коротких словах: їй подобались... брюнети".
Про що писав Франко до неї в тих листах? — спитали її через багато років. Ах, хіба не зрозуміло, що про свої почуття, про любов. А конкретніше? Вже минуло стільки часу, стільки води уплило. Гарно якось писав, але... тепер трудно пригадати.
У 1888 році в "Kurjerze Lwowskim", була надрукована нова повість Івана Франка "Маніпулянтка". Українською мовою повість вперше була надрукована у збірнику "В поті чола", виданому у Львові в 1890 році. В польському варіанті головна героїня названа Зосею, в українському — Целею. Але тут цікава доля листів безнадійно закоханого в маніпулянтку Андрія Стоколоса. Він писав, як і Франко, листи, а Целя рвала їх на кусники і пускала за вітром зі свого балкона.
Цоліна Зигмунтовська твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом. Вона зупиниться, — зупиниться й він. То тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступиги ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну Журовську це смішило і злило одночасно...
Потім він зник. Аж одного дня знову з'явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. Вони стали збоку. і, поглядаючи на Целіну, щось говорили. Товаришки по праці сказали, що то дружина Івана Франка. Панна Целя полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.
Через цього Франка Целіна мала одні неприємності. Навіть на роботі, якою так дорожила... Приніс одного разу книжку "На дні", просив, щоб панна Целя почитала. Коли ж її, оцю книжку, що була писана по-русинськи, побачила пані начальниця, то вихопила її з рук і шпурнула в куток кімнати. Як панна Журовська може брати таку книжку до рук! Та це ж встид на цілий світ! Нехай панна Журовська зараз же йде видавати пошту і більше не займається дурницями... Тепер трохи буде спокою.