ІІ
Велику роль у цій історії зіграв Михайло Рошкевич, батько Ольги — жорстокий у поведінці, "тверда рука", точніше, деспот, від гніву якого в хаті всі тремтіли. Він народився у 1830 році в селі Угорниках, що в чотирьох кілометрах від теперішнього Івано-Франківська. В цьому селі працював священиком і його батько Яків Рошкевич. У 1856 році Михайло Рошкевич закінчив Львівську духовну семінарію, одружився з Марією Руденською, висвятився і почав працювати "помічним священиком" у свого батька в Угорниках. Там 11 лютого 1857 року народилась Ольга. Не в 1856 чи 1858 році, як по-різному твердять довідники та академічні видання, і не у 1855, як про це свідчить напис на могилі Ольги в Миклашеві. Дату народження встановлено на основі метричної книги... В наступному році народжується син Ярослав, а в 1859 році — Михайлина. Її називають Михайлиною-Марією, бо батьки вірять, що, назвавши доньку своїми іменами, вони не матимуть більше дітей. Згодом народився ще один син. Його і назвали Богданом. Він помер, коли йому виповнилось дванадцять років.
Роки навчання в семінарії не пройшли для Михайла Рошкевича даремно. Тут він опанував не тільки майбутню професію, але й набрався того твердого духу, що згодом буде названий москвофільським. Цим Рошкевич хизувався ціле життя. В семінарії він вчився разом з Ісидором Шараневичем, який згодом став професором історії Львівського університету, лідером москвофілів і водночас "восхвалителем доброжелательства і покровітельства" австро-угорського цісаря. Тим самим Шараневичем, котрий зіграв не останню роль в поневірянні Франка після арешту 1877 року. Він домігся, щоб Франка не впускали в читальню, він перший поставив Франкові тавро прочумленого, він був порадником М. Рошкевича відносно стосунків Франка і Ольги.
Політичні погляди Михайла Рошкевича, його робота серед селян Угорників та Микитинців по організації селянських кооперативів не дуже подобались консисторії [4], і вона направляє працювати його на біднішу парохію в село Пасічне, що біля Станіслава, а потім у села Перегінського деканату. Нехай думає, чим сім'ю прогодувати, а не за політику! Бідні приходства як на священика з претензіями до світу, малий прибуток, цілковита затурканість селян, безпросвітність, постійні переведення з одного місця роботи на інше наводять Михайла Рошкевича на думку, чи не краще покинути "край родимый" і поїхати в Росію. Він же ж москвофіл! Там он які родючі землі, які широкі степи, не те, що тут: землі, як кіт наплакав, та й та якась руда, зовсім неродюча. Одна бульба та овес, якщо не виб'є град та не змиє врожай постійний гість цих країв — дощ. Нічого з планів Михайла Рошкевича не вийшло. У 1864 році в селі Лолині звільнилось місце пароха, куди його й призначили. До посади у Лолині додавалось 9 моргів орного поля, 22 морги сіножатей та конгресійна дотація — в 267 золотих.
"Тамтешні люди, — писав про Лолин Іван Франко, — відрізані від решти світу і пригнічені злиднями, не знають майже ніяких заробітків, ніякого промислу. Навіть мало займаються вівчарством, відколи громада у сервітутному процесі [5] втратила значпу частину полонин, віддалених від села на кілька миль, їх прикріплено до маєтків української митрополії в Перегінську. Головним джерелом їхнього прожитку є худоба, яку випасають у близьких горах, а також нужденна рілля, що ледве родить овес і картоплю і тільки почасти жито і ячмінь... Нещастям цього села є його розташування в улоговині і часті дощі, які змивають родючий грунт з ріллі, нахиленої до потоків. "Лолин — голий, — каже місцева приповідка, — довкола ліс, а в середині один біс".
Від таких прихожан нічого чекати щедрих датків. Отець Рошкевич вирішує взятись за розум, тобто "закинути політику в кут". Підростають же доньки — потрібно за придане думати, сина потрібно вивчити, а тут знову: де грошей взяти? Везе ж іншим людям: на добрих парохіях засіли, велику дотацію побирають, світ бачать, з копійкою не рахуються. А тут, господи, тільки те й роби, що думай про завтрашній день.
В листі до Франка від 19 серпня 1879 року, написаному напередодні шлюбу з Володимиром Озаркевичем, Ольга писала про батькові достатки: "Біда, грошей нема! На мою виправу пожичили 300 зр. [6], а 35 зр. є своїх за похорони, — один ґазда вмер і двоє дітей па дифтерію. Здаєся, що тих 35 зр. вистарчит на шлюбну шовкову сукню..." Трохи пізніше, вже по весіллю, 1 жовтня Ольга знову скаржилась: "Татко... поїдут до Львова, бо подаются на якусь парафію... Бо і то правда ретельна, що вони находятся в дуже критичнім положенню через тото весілє, за-тягли довг на звиж 500 fl. [7], а ту Славко безустанку домагається своєї частки; крім того, далі-далі тре буде о Богдані погадати, відки його до школи дати. Шкребчись в голову, та й тільки".
Духовні потреби отця як на священика досить великі. Він виписує "Слово", "Політику", проповіді Ганкевича, читає "Друг" і пильно стежить за диспутом молодих студентів з М. Драгомановим. Він знає дещо про соціалізм, вважає, що ця теорія нікому не шкідлива. От фантазують собі люди, бо нічого робити. Соціалізм нікому не загрожує — в цьому отець твердо переконаний.
Що там Франко?! Молодий хлопець, якому теж голову закрутив той соціалізм. Що він бачив? От поживе, покрутиться на світі, тоді й набереться розуму. Молоде ще... Правда, що не кажіть, а розуму йому не бракує. Але як в шановному товаристві слід поводитись — не знає, одягнутись, як треба, не вміє. Не тільки так думає шановний отець Рошкевич. Так думають всі навколишні священики.
Одного разу в Лолин наїхала "єпископська візитація", тобто приїхали перевіряти, як ідуть мирські та духовиі справи у отця Рошкевича. Наїхало багато навколишніх священиків і гостей. М. Рошкевич на цю візитацію покладав великі надії. Може, оцінять його, може, переведуть в інше місце. Отець влаштував гостям пишний обід, на який запросив і Франка. Шановні отці говорили про погоду, врожаї, сільські новини, трохи про політику і про народ. Народ зовсім зледащів. Забуває про бога, в церкву не йде, а лиш у корчму пити горілку. І Франко не витримав, почав доказувати своє. Пахло скандалом, хтось незадоволено буркнув: "Коваль коня кує, а жаба собі ногу сує". Отець Рошкевич зблід, не знав, що й робити. Але побоювання його були даремні. Шанований в окрузі старенький Заячківський, вислухавши Франка, не без здивування сказав: "Та то, прошу я вас, розум. Та пану Франку з таким розумом бути щонайменше університетським професором". Гості випили за це пророкування і в один голос заявили, що обов'язково приїдуть на першу лекцію професора. Нехай тільки пан Франко скаже, коли вона буде. Гості заодно поздоровили й отця з гарною партією для доньки.