Антоніна Дзвонковська відписала Павлику, що їхати нема чого... Обурений на Франка, Павлик пише Драгоманову: "Дуже мені соромно доносити оце Вам, що знов таки остаємося тут, а не переїжджаємо до С[таніславова]. Мені воно здавалося ніяково, і тільки битися тут за встидок, а потім ні відси пі відти зриватись кудись. Адже зробив я це для чоловіка, котрий так переконував мене і щиро написав, аби не казав, що не хочу вже й одного чоловіка вважати приятелем, що добре розвідав уперед діло, і аж потім кличе. Для того я і післав Вам його лист, аби хоть як оправдати перед Вами свій переїзду С [таніславів]. Думалось прожити там у тих людей хоть доти, поки "Просвіта" не вишле грошей, а там уже сісти хоть в Станіславові, тим більше, що тільки туди Ф[ранко] годиться ввести бібліотеку, без котрої мені просто горе. Але для переконання я сам написав до тої пані, чи годиться вона з тим, аби до неї переїхати з сестрою, котра би її вела господарство. Вона ж власне відписує мені виразно, що, мовляв, не їдьте. Франко дуже світло дивиться на людей, а тим часом не бачить діла так, як воно є межи людьми і як я йому передом казав. Значиться, устроїти своє життя з Франком нам поки що не вдалось. Будемо старатися і разом писати історію укр. літератури (для котрої вже є накладці німці й тов. ім. Шевченка)".
20 жовтня 1883 року Антоніна Дзвонковська вважала за необхідне повідомити Франка: "Від Павлика я мала лист. Жаль йому залишати родину і тамтешніх людей. Видно, що тільки необхідність заставляє його перенестись до Станіславова. Відповіла я йому, що тільки побачення з ним і ближче знайомство може чимось зарадити справі..." Мабуть, Антоніна Дзвонковська боялась Павликів? Можливо. Для чого їй, шановній вдові, зв'язуватися з тими, хто скомпрометував себе перед урядом! Для чого їй встрявати в сумнівну справу.
Після цього Франко змушений признатись Павлику;
"Проект мій з Дзв[онковською] розбився оконечно — ну се байка, — не світ же на нім побудований. Та тілько біда, що ви поки що оставаєтесь на леду". М. Павлик справді "на леду". В листі він просить Михайла Драгоманова вислати йому бодай трохи грошей, бо йому в нічому па вулицю вийти, а вже осінь...
Перед Франком Антоніні Дзвонковській, мабуть, незручно, і вона вирішує виправдатись, щоб, не дай бог, про неї не подумали щось погане. "Повірте мені, — писала вона Франку, — що я ніколи від своїх дітей не вимагала б жертв з огляду на їх переконання і майбутнє, так само, як не прийняла б посвяти і праці Вашої родини для нас. Бо що ж варта стара жінка, не здатна до тяжкої праці Юзя і зайнятий наукою Владек у порівнянні з тими людьми, які постійно працюють на полі. Якби була більші кошти, а земля, як спільна власність, давала б такий прибуток, котрий би насправді поліпшив їх матеріальне становище, з великою охотою пристала б тої колонії, бо тоді ми з того мали хосен..."
Коли вся ця історія пізніше стала відома Денису Лукіяновичу, то він сказав, що Антоніна Дзвонковська просто-на-просто не захотіла мати справу з жебраками...
Однак несподівано 31 січня 1884 року Антоніна Дзвонковська пише Франку: "Чекаю на Ваш приїзд з батьком, бо чим швидше укладемо договір, тим швидше можна взяти в оренду чи пасовисько, чи більше землі". Сталося так, що Антоніна Дзвонковська отримала солідну позику, і гроші вирішила вкласти у спілку. Тепер Франко на все це дивився скептично і не спішив з приїздом. Схвильована Антоніна Дзвонковська звертається до Фелікса Дашинського, і той просить Франка все-таки приїхати у Станіслав, бо "бідна матуся не може дати собі ради). Франко повідомив М. Павлика про наступний раунд переговорів з Антоніною Дзвонковською відносно комуни, а той у свою чергу М. Драгоманова.
"Єдину поміч, — пише М. Павлик Драгоманову 13 лютого 1884 року, — подає Франко, котрий пропонує перенестись мені і сестрі до Ст[аніславова], де хоче заводити якусь хліборобську спілку; я і сестра дуже цему не раді, але не знати, як і буде, ні з чого вибирати. Здоров'я моє, правда, вимагає ліпшого воздуха, але все-таки я був би щасливий, якби міг дочекати заробленім грошей таки у Львові і помагати відси і сестрі, котра по сплаті боргів могла би стати па ноги в Коломиї. Цими днями власне ця справа рішиться, так, як Ф[ранко] їде до С[таніславова] робити контракт. Я рад би його відмовити, бо це дурниця — брати на себе задовжепе і невпорядковане господарство з обов'язком вкладати в нього і свою працю і гроші, але він таки наважився подіти десь свій теперішній гарний заробіток, і то так непродуктивно".
М. Драгоманов підтримував цю ідею і радив Франку і Павлику обов'язково організувати спільне діло, щоб мати з чого жити, а відповідно і стати на ноги.
"До згоди в Станіславові не прийшло, — пише незабаром Франко Уляні Кравченко, — бо господарство запущене, видатків треба би надто великих, а у нас з батьком нема грошей — а при тім орендувати не оплатилось би зовсім. Що далі буде зі мною, не знаю, пршідеться, бачу, сидіти дальше у Львові самотою та поневірятися межи чужими людьми — доки?"
Коли ж Василь Лукич запитує Франка, свого товариша, коли він думає женитись, то Франко з сумом відповідає: "Про женихання поки що нема мови, — заждемо до ліпших часів, — законні речі не вистигнуть. Що діяти, — не в ту, мабуть, пору ми родилися, щоб паші бажання сповнювалися..."
Та ось думка про комуну виникає у Гната Дашинського. Він повідомляє Франка, що до нього приходив "високий, гарний" селянин Мельник з Волі Якубової, попросив журнал "Молот", а потім слово по слові сказав, що має намір одружитись з Анною Павлик, бо її статті у журналах йому припали до серця. Мельник сказав Гнату, що має теж намір організувати щось на зразок спільного господарства з якимсь Горобінським. Гнат теж збирається вступити до цієї комуни і пропонує об'єднати її з комуною, яка має утворитись у Станіславі.
Нарешті, Дзвонковська свій маєток продає, і на цьому історія з комуною закінчується...
Він не порвав стосунків з Юзефою. Якщо вона хоче працювати і бути корисною для людей, то він їй допоможе. Він пропонує їй спробувати свої сили в літературі, спочатку перекладачкою, а потім, коли наб'ється рука, — письменницею. На перший раз він радить взятись за переклад Гонкурів. "Прошу пробачення за те, що насмілююсь Вас турбувати запитанням, — звертається Франко до редакції одної з польських газет. — Чи у видавництвах, які виходять паралельно з "Przeglаdem Tygodniowym", особливо у виданнях дешевих повістей, не можна було б вмістити поруч з перекладами Золя, Доде і Флобера переклади деяких творів братів Гонкурів — найвидатніших представників натуралістичного напрямку у Франції. Є тут одна панна, яка дуже добре володіє французькою мовою (оскільки виросла в Парижі!), а водночас прекрасно знає і мову польську і хотіла б літературною працею завоювати собі хоч трохи краще становище від того, в якому зараз знаходиться. Як зразок її стилю і хисту надіюсь незабаром надіслати її переказ змісту для "Dodatku Miesecznego", а зараз прошу про одне: написати, чи твори братів Гонкурів (до цього часу, наскільки знаю, зовсім невідомі в польській літературі, а дуже заслуговуючі на увагу) могли б бути вміщені у Вашому виданні і чи згадана панна може запрягтися до праці?"