III
Одноповерховий будинок Владислава Дзвонковського, котрий він придбав після приїзду в Галичину у тихому і спокійному Станіславі у 1871 році, знаходився при дорозі, що через Бистрицю вела до Коломиї. Це місце звалось "За тисьменицькою рампою". Будинок стояв під гонтою, як і, зрештою, всі будинки в цьому передмісті. Засклений ґанок посередині, а чотири пари вікон по обидва боки. До ґанку від хвіртки вела доріжка, акуратно посипана піском з річки. Перед вікнами господиня розбила грядки та клумби на паризький кшталт, насадила повно різних квітів та кущів. Трошки нижче будинку починався сад, старий і запущений. Під крислатою грушею була альтанка, вимальована в зелений колір. Літом її заволікав густий пирій та повійка, що пнулась аж до самих гілок груші.
Тут пані Дзвонковська любила приймати гостей. В основному це були емігранти, котрі вже давно примирились зі своєю долею і сиділи спокійно на провінції управителями маєтків, економами... Вони любили розмовляти, мріяти, пригадувати. Найчастіше, звичайно, велись розмови про минулі "добрі" чи "злоті" часи. Знатись з Владиславом Дзвонковським емігранти вважають за честь, бо всім же відомо, що Дзвонковські були відомі і шановані ще при королі Сигізмунді.
Тон серед гостей задавала дружина Броніслава Дескура — Текля Бобровницька. Вона вперто вважала себе парижанкою, хоча їй у цьому заважало не дуже французьке ім'я. Текля вважала, що патріотизм польський — це патріотизм, свята польська мова — свята, але з усіма вона воліє говорити по-французьки. На Дашинських вона дивиться як на звичайнісіньку голоту, босу й обдерту. Фелікс Дашинський твердо переконаний, що на виховання Юзефи Дзвонковської не стільки впливає батько чи мати, як оця остогидна тітка Текля, котра зі всіма така вже ввічлива, така вже "демократична", але дала би себе порізати на дрібні кусники, ніж допустила би того, щоб з її шановної родини хтось поріднився з хлопом.
На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що оця її позолітка "польськості" швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина; одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною.
На жаль, не вдалося виявити до цього часу ні одного листа, котрі писав Франко до неї. Про зміст цих листів можна лише догадуватись з відповідей Франку...
Десь у вересні-жовтні 1883 року Іван Франко написав, як цього вимагав етикет і припис, листа до матері Юзефи з просьбою "о руку і серце" її дочки. Батька вже у Юзефи не було.
20 жовтня 1883 року Антоніна Дзвонковська відповіла Франку: "Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому... Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що нам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним. Думаю, що це, що зайшло між нами, не змінить нашої дружби, яку прагнемо й надалі зберегти. Прийміть від нас усіх сердечне поздоровлення. Антоніна Дзвонковська".
Коротко і ясно: "Саме положення моєї дочки противиться тому..."
Ще десь на початку цього року Франко написав вірш, котрий як не можна краще пояснює його тодішній душевний стан:
Любов єдиная мене,
Що нею жив я весь, —
Найтяжча рана се моя,
Болить ще до днесь.
То був час, коли він усіх, в тому числі й себе самого, переконував, що рана серця загоїлась, що між ним та Ольгою лишились тільки ділові стосунки... Ольга сама просить, щоб він не мучився, щоб покохав якусь достойну його любові дівчину... Нехай він оглянеться по світу. Світ такий широкий... Вона наперед благословляє його на любов.
Франко сприймає ці слова Ольги як насміх. Про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли, втративши її, Ольгу, він втратив всяку надію па любов будь-якої жінки! Підсвідоме він розуміє, що Ольга добре радить і що це не результат "буржуазної егоїстичної любові", в якому звинувачував її колись, а лише піклування про нього. Він все розуміє, але... не може. Не може пристати на пропозицію Михайла Павлика, щоб одружитись з його сестрою Анною... Він знає, що в "теперішніх часах" в питаннях любові потрібно бути практичним. А як з серцем, з почуттями? Як бути з ними?
І ось отой приїзд... Станіслав, будинок за письменицькою рампою. Юзефа... Вона не відповіла на його почуття.
Відмова Юзефи вразила його. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитись з ним. Він звинувачує її в цьому...
Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара.
Що між нами народнії сльози,
Що любитись нам зовсім не слід;
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід...
"Пане, — писала Івану Франку Иосифа Дзвонковська, — Прикре враження справив на мене Ваш лист. Думаю, що якби Ви перечитали його зі спокоєм й уважністю, то не надіслали б. Знаючи, одначе, причини, які примусили Вас до цього написання, гніватись не можу, але відповім послідовно на закиди. Не знаю, на якій основі обвинувачуєте мене в кастовості, якої і сліду немає в моїм поводженні; можливо, тому, що, звертаючії передусім увагу на характер людей, не осуджую безглядно людей шляхетського походження. Зрештою, той закид Ви самі заперечуєте, визнаючи мою приязнь до себе. Щодо національності, я ж до українського народу, хоч його ще мало знаю, прив'язалася щиро, хоч, увійшовши перший раз у минулому році на вечірку в товариство чисто українське, з прикрістю відчула себе в ньому чужою, хоч і дуже симпатичне справило воно на мене враження.
...Великим для мене було б задоволення, на основі чого Ви зробили висновок про мою гордість і аристократичні капризи, може, на основі кількох, кинутих жартома фраз, які сприйняли серйозно, але сумніваюсь, щоб така помилка могла трапитись. На згадку про мою необізнаність до блиску у високих сферах мимоволі хочу сміятись. Людей, а особливо чесних, ціную більше, ніж зірки, не тягнучись при тім до жодної з них. "Святого замуж вийтя" [22] (як Вам вільно було його назвати), хоч би його і без труду досягнутії могла, не прийняла б навіть у гіршому становищі, якби тим самим відчула себе позбавленою власної долі або змушена була жити з людьми протилежним моїм переконанням. Хоч я і ціную Вашу дружбу, але зроблю зі свого боку Вам один закид. Прагнете Ви від особи, яку Ви добре ані не знаєте, ані вона Вас, безоглядного довір'я — згідно з моїм переконанням, — це є легковаження почуттями, оскільки не посилав сподіваного спокою і щастя. Посилаю на щире запитання щиру відповідь. Сердечно вітаю пана. Юзефа".