Як доносило дрогобицьке староство львівській президії намісництва, Франко береться до "легшої" роботи. Пасе коні, худобу, жне, звозить до стодоли снопи, а у вільні хвилини працює.
Хочеться волі. Хочеться, як він каже, "розкрутити якийсь гріш", купити хатчину і бути незалежним. Але як? Як роздобути гроші, коли сам ходить босий-голий в братових чоботах, видавці не дають спокою і погрожують судами за невиплату боргів. А що, коли організуваги комуну? Він же ж має свою частку грунту по батькові. Він, Павлик та його сестра Анна будуть працювати разом. Будуть заробляти і догоджати лихій долі, як співається в пісні. Павлики теж у тяжкому становищі, Анну просто зацькували. І нізвідки чекати допомоги.
"У ваших, знаю, — пише Франко М. Павлику у листопаді 1880 року, — грунта мало, а компетентів досить. Треба буде мені побалакати з своїми, то перейдем жити в Нагуєвичі. Там безпечніше і ширше. У нас грунту коло 16 моргів на трьох братів і четверту сестру (котру треба буде сплачувати) — в остаточнім разі мож буде жити, коби ще попри то мали літературний заробок, щоб було хоч па книжки, газети та деяку поправу в господарстві. Отож-то тепер хотів би я присиліти та поработати, щоб позав'язувати нитки де з якими німецькими газетами, котрі би платили за роботу. Мене пхали сього року на право до Відня, і сам я гадав, — але показалося, що нема гроші, — так я остався тут та й навіть не записувався нікуди, — благо, що маю легітима[ці]ю, видалити не можуть. Вітчим мій рад би був, що я конче добився якогось становища, — звісна річ, чоловік у тім лиш бачить вище щастя, що стоїть вище нього своїм становищем...
Такі мої гадки про се діло. Що з того вийде — побачимо. З вітчимом говорити буду аж на різдв'яні свята".
Нічого не вийшло... Щоб мати "офіційну" причину закласти спільне господарство, М. Павлик, без згоди на це сестри, пропонує Франку одружитися з нею. Іван Франко, розмірковував М. Павлик, тепер такий "жених", що за нього побоїться вийти будь-яка галичанка. Анна — така ж, як Франко, "соціалістка", "по тюрмах". Чом би їм не жити разом?
"Бачите діло важне, — відповідає Франко на пропозицію М. Павлика 29 січня 1881 року, — і то не для мене самого, а й для других осіб, і навіть не для мене й Анни, але й для багато других людей, — а тут треба зважитися: так або сяк. Дивно мені на душі і чогось страшно. Не беріть сього з невластивого боку. Мені не йде о власне чуття, о власне, так сказати, серце, — чорт з ним. Ви знаєте, може, що я здавна досить скептично відносився до Вашого жіночого питання; все мені здається, що в тім згляді у нас тепер навіть для людей переконаних і бажаючих найбільшої свободи чувства і життя, мусять все-таки при розв'язці власного питання жіночого переважати згляди практичні. Отаке моє з Анною. Практичний згляд каже: охорони її від посіпак, від нужди і всякого силування дома, і сього було для мене досить, щоб приречи — подружитись з нею. Я Вам давно писав, що се зв'язок не з любові, зв'язок не по теорії. Але ж хіба се важна річ?.. І тепер, коли моя рука дрожить, пишучії ті рядки, будьте певні, що не те бентежить мене, а інші практичні згляди. Я чую всю вагу нового становища, всю фальшивість мого становища супроти родин і своєї і Вашої. Але й се ще байка. А тільки, бачите, чи здужаю забезпечити її від посіпак та від недостатку, я, сам не в сім, ні в тім необезпечений..."
Франко пояснює М. Павлику причини своєї відмови. Шлюб з Анною — не вихід зі становища. Крім усього: з чого вони будуть жити? "До польової роботи у мене, як знаєте, мало сили і зовсім нема вмілості. Чи за плугом піду, чи косою потягну, чи що?" Він тільки недавно перехворів тифом... "Прошу Вас, — запевняє він Павлика, — тільки не думайте, що се все я пописав на те, щоб спекатися даного слова. Зовсім ні. Я думаю, що треба защитити Анну, хоч би й на крайнє прийшлось, — але прецінь мені здається, що все-таки, доки до крайнього, чоловік повинен шукати і кращого".
Павлик у відповідь пише обурливого листа. Він переконаний, що це все від того, що Франко ще не викинув з голови свою попівну Ольгу Рошкевич. Хіба цього не видно з останньої повісті "На дні"? Нехай цей шлюб з Анною і буде компромісом, але ж цей компроміс для загального добра, якому вони поклялись посвятити все своє життя.
"Ваш попередній лист зовсім мене не розгнівив, ані вразив", — відписав у відповідь Франко. Так, він ще любить Ольгу, любить, як тільки він уміє. Від цього і безпорадний з собою... Анна його не врятує, та й, крім цього, Анна нічого не знає... "Вона потрохи й справедливо жалується, що мало видаюся з нею, правду кажучи, у мене раз у раз робота, і в неї, звісна річ, так само, — значиться, ніколи. А друге й те, що якось ніколи не можем розговоритися як слід, а може, й не маєм собі що сказати, або я знаю. О женитьбі я ані з нею не говорив, ані до Вас не писав, бо й що тут говорити? Я старавсь пересилувати сам себе настільки, щоб женитьба наша була по можності скріплена й любов'ю, але досі не встиг. Впрочім, і друга річ, матеріальні обставини, як Вам звісно, такі, що на тепер о такім ділі й думати не мож".
Про тодішнє становище Франка як не можна краще говорять листи до його товариша Івана Белея.
Вересень 1881 року. "Іду, здається, нині до Дрогобича, хоч, правду кажучи, не знаю ще, в кого позичити чобіт, бо мої черевики рознеслися геть... Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають... Ти, може, цікавий, що я тепер поробляю?.. Ходив-єм уже два рази на горіхи за Діл, — зродили сильно цього року, — ми три одного дня назбирали 10 гарців [21]. Впрочім, надворі сльота, погань, перервала нам польову роботу. Сніг припав був і отаву, і бульбу, і ярину в городі — фасоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі... Шандарі до нас приходять часто, балакають се й те, розповідають свої трафунки, — дещо з їх оповідань мені придасться до шкіців. Часом, як застають мене при писанню, раді би знати, що я пишу, але біда, що самі мазурі, по-руськи не вміють читати, то й відходять, не заспокоївши своєї цікавості..."
12 жовтня 1881 року. "За гроші дуже дякую, — купив чоботищі... От у нас уже зима заходить, — працювати б поночі, — здалась би лампа столова, а у мене нема. Чи не розкрутив би ти там якого гульденища, поки що буде з Киева, — чи буде, чи не буде..."