По ночах темних не тужила?
Не я лукавила з тобою,
А все лукавство в нашім строю —
Дорогі наші віддалило
І серця наші розлучило,
Та нашої любві не вбило.
Ображена, Ольга писала Франку: "Правда, я маю богато хиб... Тогди благословіт тот час, котрий розлучив мене з Вами... Тяжко мені. Але най то йде с тим часом. До того я не признаюся, але инчі маю вади, великі, котрі би Ви мені не простили, тому не жалуйте ніколи, що Ви поруч зо мною працювати не будете, — я до роботи лінива, я до нічого не здала. Ми з образованєм і с талантом не на рівни, а ви все говорили, що лише таке подружє може любитися стало і правдиво. Осе правда, я перед Вами все нижчою ся чула. Я би, певно, була надоїла любимому мужу своєю заздрістю та пересадною ніжністю. Вам треба би жінки не с таким темпераментом, як я, а з добрим серцьом. Сли ще не в тій хвили, го незадовго переконаєтеся, що добре, що воно на тім стало".
Розчулений таким вибухом екзальтації, він заспокоює її, що все це не так, що вони люблять одне одного, а особливо любить він її, як і любив перед тим, що він не уявляє собі життя без неї навіть тепер. "Хіба я не знаю, — писав він їй, — яке мусит бути Твоє положене серед таких обставин, в яких ми тепер находимося? Хіба ж я не чую по собі, що розірване зв'язи між нами підтяло би всю мою силу, всю надію на будуще щастє? І хіба, значит, бажане — вдержати тоту зв'язь мож назвати заздрістю? Ні, ніяким сьвітом! Се ж іменно любов, чиста і сильна, ущасливлююча, — а не заздрість, котра боїться кождого самостійного кроку, кождого вільного слова другої людини..."
Хіба, нарешті, не він вимагав від неї, щоб вона кинула думку про "формальний брак" з Володимиром Озаркевичем, говорячи, що це нечесно й погано. "Чи не є се похопна необдумана гадка?... Ти пишеш, щоби я зірвала я тобою чимскорше, аби огень, яким ти гориш, не запалив нашого супокою ще в більшій мірі; що то значит? а то мені ще неясніше, що той огонь, запаливши наш супокій, вилічив би мене, а тебе запропастив навіки. Що то значит? — роз'ясни мені".
Що міг їй роз'яснити?.. І чи взагалі потрібно пояснювати. Вона все прекрасно розуміла. Від того біль ставав ще більшим. "Які причини заходили, — писала вона Франкові, — повторювати тутки вже не потрібно, але результат с того плохий... але чому я так зробила, не знаю, видно, може, мусілам, може, потопалам і вхопилася бритви.. То не дивно, що підлота і нікчемність межи людьми свій примісток має, але то дивно і непростительно, що одна людина, котра нібито бажала жити чесно, конець кінцем таки сотворила мерзке діло. Сама о собі то кажу. Ви правду пишете: всьо пропало, але лише для мене, для Вас ні, перед Вами будучність, надія, — передо мною нема. А коли так, то вже нічого і не треба. Най добрі люди і не згадуют про мене. Я уже майже привикла до того, і спокійно буду жити сама в собі. Коли так, то й так"...
І заключні дві пісні "Картки любові" — шоста і сьома, надруковані у шостому номері журналу "Світ" 1881 року, — це ніби два заключні акорди про кохання...
І ти підеш убитою дорогов,
Котрою день в день тисячі ідутьі
І ти пониження й неволі путь
Пройдеш, як другі, до кінця самого.
Тепер ти ще боронишся, небого,
Ще молодою кров'ю жили б'ють
І свіжі думи сили додають,
Та швидко опору не стане твого.
В глиб звільна втягне тя багно гниле
І в кров усіми порами віссеться,
Повітря вколо тебе затрує,
І сили волі в тебе не найдеться,
Щоб опиратись довше! Затонеш ти —
І труп живий, безладно поплинеш ти!..
Я буду жити, бо я хочу жити!
Не щадячи ні трудів, ані поту
При ділі, що наш вік бересь вершити,
Найду й свою я тихую роботу.
З орлами я не думаю дружити,
Та я опрусь гниючому болоту;
Щоб через нього й другим шлях мостити, —
На те віддам свій труд, свою охоту.
А як часом моя послабне сила,
І серце в груді біль зціпить пекучий,
І людська злість зморозить кров у жилах,
То човник мя перенесе летючий —
Твоя любов підніме мя на крилах,
Аж поки вал не зломиться ревучий...
Біль був великий, — і вона вирішила відійти у тінь. Прагнула, аби всі забули про неї. Не хотіла, аби хтось навіть згадував їй про ті далекі роки молодості, Лолин. Тому так боляче сприймала оповідання "Задля кусника хліба", яким Наталія Кобринська у 1884 році дебютувала в літературі. Мало кому було відомо, що це оповідання носило автобіографічний характер. Як писав К. Трильовський, Наталія Кобринська не здержалася, "щоб пе описати" в ньому весілля свого брата Володимира. Володимир не з любові, а "заради кусника хліба" одружується на нелюбимій дівчині, але багатій і рівній йому по соціальному положенню, покинувши свою бідну наречену.
Франко дуже схвально віднісся до оповідання. "Чи знаєте Ви, що се Ви написали таку штуку, — писав він Н. Кобринській, — котрій рівної вся наша література досі не видала?" Дехто твердив, що Франко похвалив Н. Кобринську навмисне, щоб допекти Ользі. Ольга була не настільки наївна, щоб вірити цим пліткам, але була невдоволена, що Франко дав привід для пліток. Адже знав, що саме Н. Кобринська, цей "страж моралі" в родині, була першою, яка картала Ольгу за її зв'язки з Франком...
Між Франком і Ольгою почались непорозуміння. Вона звинувачує його, а він її. Він не міг собі уявити, як це Ольга, його Ольга, котру вважав громадським ідеалом жінки, може так швидко скочуватись вниз, забувши про свої клятви служити народу, закинувши всі свої обіцянки.
З ініціативи Наталії Кобринської "зав'язується", як тоді говорили, "Товариство руських жінок у Станіславові", яке мало бути першою організацією "емансипованих женщин". "Товариство" ставило собі за мету доволі широку програму дій, серед яких найважливішою справою вважало залучення жінок до суспільне корисної праці. Ольга була одною з тих, хто підтримав Наталію Кобринську, і доклала багато сил до організації "Товариства". На жаль, добрим намірам не судилось збутись. "Товариство" займалось лише організацією балів та піклувалось про те, щоб "руські дівчата по гімназіях" мали фартушки та теплі панчішки. На гроші, зібрані для видання друкованого органу, жінки додумалися купити срібну тацю єпископу станіславського престолу Юліану Пелешу. Не дивлячись на протести Кобринської, подарунок купили і урочисто піднесли його єпископу. Про такий похвальний вчинок станіславських "емансипованих женщин" оповіла газета "Діло". Більше того, газета надрукувала список жінок, серед яких була і Ольга.