Старий дім скрипить, як віз на битій дорозі. Порипують віконниці. Зітхає піддашшя. Збита з вузьких і довгастих дощок підлога тихенько потріскує, мовби по ній обережно переходять з одного кінця кімнати в інший. Надворі ж сипле дощ, наче хтось невидимий кидає жменями шурхотливе зерно вниз, на землю, на троянди в потемнілому ще звечора садку, на дах, на шибки у вікні,— а крізь те м'яке, ненав'язливе шарудіння, крізь вологий запах квітів і листя до мене пробиваються слова казки, що її Уляна розповідає своїй дочці:
— ...І коли народився в нього син, подарував йому той чоловік три зерна пшениці. Три золоті зернини пшениці подарував і сказав: "Як посієш те перше зерно..."
Казку цю я сама вигадала, коли нам з Уляною було ненабагато більше років, аніж її дочці тепер. Я приїздила до цього старого дому досить часто, і все мені тут було приємним — пахуче сіно, горою кинуте на стріху, а в сіні ще не прив'ялий ромен і волошки; чи то якась оповідка Уляниного батька про ті неймовірно віддалені часи, коли він також був молодим; чи то неочікувано розквітлий тюльпан, такого дивовижного рожево-фіолетового тону, що просто повірити важко було в його реальність.
Подобалися мені також картини Уляниного брата Дмитра. Він їх не оправляв у рамки, а складав згорнутими на горищі, бо не надавав тим картинам значення — тільки один пейзаж, світлий, голубуватий, з тоненькими деревами десь на краю небосхилу — дерева ніби росли без коріння, повисали в повітрі, в'яжучи між собою землю й хмари,— цей тільки пейзаж та портрет матері у чорній сукні з білим комірцем Уляна залишила в кімнаті на стіні, і Дмитро спохмура й іронічно приглядався до тої своєї роботи, котрій ніколи не надавав жодної ваги.
Я любила Уляниного брата — зрештою, я любила всіх і все, що оточувало Уляну. І те, що оточувало її близько і мало безпосереднє відношення до неї, звучало для мене тільки з прикметою "Улянин", і моя напівдитяча закоханість у Дмитра могла бути викликана дружбою з Уляною. Аналізувати власні почуття я тоді ще не пробувала, бо не вміла, та й не відчувала в тому потреби. У п'ятнадцять років мало хто має охоту копирсатися в причинах своїх захоплень і прив'язаностей, і я не допитувалася себе, чому мене так зваблює старий Улянин дім, до якого легко було підійти кожному, бо дім спинився на околиці містечка, де за кілька десятків метрів перебігає залізнична колія, а попід вікнами стелиться чорна асфальтова дорога. Здавалось, ті два шляхи перетинаються у самій хаті, і через хату йдуть люди, летять восени птахи, сунуть хмари, проростають дерева, хата стає світом, з неї починається схід сонця, і в її вікна воно закочується, втомлене й червоне від денної праці і тривог.
Часом я з'являлась у цьому домі разом із моїм молодшим братом. Тут гостинно приймали кожного, хто б не переступив порога — ми всі спали на горищі в сіні. Посеред ночі мій малий пустотливий брат міг податися в сад, щоб скуштувати вишень, чорних і — як брат казав — надзвичайно солодких саме серед ночі. Потім він, щоб розбудити нас, витягав десь у закутку на подвір'ї стару пательню з погнутою ручкою, бив по ній грубезним патиком і виспівував під той акомпанемент голосні серенади на честь Уляниних синіх очей. Ми благали його замовкнути, аби не розбудити старших, але тільки обіцянкою розповісти казку можна було заманити хлопчака на горище. Казки я вигадувала довжелезні, забуваючи нерідко їх початок, перш ніж добиралася до кінця.
— Посієш те друге зерно...
Я не пам'ятала, що має прорости з пшеничних зерен, і для мене було щось зворушливе у тому, що Уляна досі не забула казки й оповідає її дочці.
Багато років минуло відтоді, як я востаннє приїздила сюди. І за ті роки не одне забулось і змарніло, не тільки дитячі байки. Старий дім ніби побільшав, хоча звичайно з часом усе здається меншим: з чотирьох братів і сестер Уляни тільки вона залишилась у цьому домі, інші покинули його. Однак я навмисне нічого не згадувала, навмисне старалася не помічати змін.
Ми з Уляною, не вмовляючись, обминали оте "а пам'ятаєш", таке набридливе й марудне при зустрічах по кількох роках, ми прийняли одна одну від початку, заново. І тільки десь там потайки відчували втіху від того, що були й колишніми водночас.
— Посієш те друге зерно...
Розбудила мене тиша й підсвідоме відчуття, що я зовсім сама в кімнаті. Дощ уже не шарудів. Не скрипів старий дім, і вдома не було ані Уляни, ані її дочки. Тоді я встала й вийшла через вузенькі заставлені табуретками й мисниками сіни надвір. Улянина доня сиділа на східцях, біля неї лежав кудлатий білошерстий пес Джім дуже невизначеної породи, але з яскраво вираженим лихим характером. Він загарчав, але Улянина доня щось тихо сказала йому. І пес примирився з моєю присутністю.
— Сідайте,— сказала дівчинка.— Тут зовсім сухо. І нехолодно, правда?
Дівчинка не здивувалася, побачивши мене. Ніч, очевидно, була для неї такою ж зрозумілою й звичайною, як день, і говорила вона хоч тихо, але якось не по-нічному просто.
— Вас Джім розбудив?— запитала Улянина доня.— Він гавкає тоді, коли за мамою машина приїздить. Маму в лікарню викликали. Вона сказала, що скоро повернеться, от я й чекаю.
Улянина доня й далі говорила буденно, спокійно, ніби не було нічого дивного в тому, що от вона сидить опівночі па приступцях і чекає повернення матері. Улянина доня — тільки вона по-справжньому і яскраво визначала собою, що між нашим з Уляною не таким уже й давнім дитинством лежить щось більше, ніж самий час, і та зміна, що відбулася в мені чи в Уляні за той час, найкраще може бути зрозумілою через дитину. Але це мені стало зрозумілим трохи пізніше, а поки що ми розмовляли з Уляниною донею і чекали на Уляну. Мала розповідала мені, що знайшла недавно вужа, той вуж був добрий і звик до неї відразу, миттю, вона з лісу йшла через місто і хотіла купити вужеві молока, але магазин був зачинений, довелося йти в кафе й просити склянку молока. Вуж дурненький, висунув малу пласку голову з пазухи, де Улянина доня його тримала, і так налякав усіх, що ціла черга мало не зімліла, однак продавець дала молока, тільки попросила не сідати з тим земноводним клієнтом до столика, і Улянина доня в сквері на лавці поїла вужа молоком.