Я слухала її, боячись пропустити хоч би одне слово чи порівняння, у тій розмові було щось від наших давніх з Уляною бесід, коли все здавалось важливим і вартим уваги — а водночас було в запитаннях дитини щось більше, напружене й нервове, ніби дівчинка весь час обминала те, про що насправді думала, і йшла доокіл, обмацуючи речі цікаві, але дрібніші, аніж та одна, котра займала і зваблювала її. Вона здавалась мені схожою тоді на маленького настороженого птаха, що хоче відвернути чиюсь увагу від свого гнізда, а водночас хотів би похвалитися своїми найкращими в світі писклятами.
Врешті Улянина доня притулилася до мого плеча й заснула, і її волосся торкалося моєї щоки, і я боялася, що ось посеред подвір'я може з'явитися розбишакуватий хлопчак, і вдарить об дзвінку пательню, і заспіває смішним хрипкуватим голосом пишну серенаду на честь Уляниної доні — це, може, було б гарно, але краще хай би вона спала.
Уляна повернулася з лікарні, увійшла в дім, винесла звідти ковдру і прикрила нею дочку, а потім сіла біля нас. Ніч синіла, прозорішала, ставала прохолоднішою і наближалась до світання.
— Улько,— запитала я,— вона часто тебе чекає?
— Чекає. Тепер це вже спокійніше і легше, а от раніше... Слухай, тобі ніколи не спадало на думку... Розумієш, як би це тобі пояснити... Ти не думала, що можеш коли-небудь стати перед вибором — твоя дитина чи чужа? Треба котрійсь віддати перевагу, обом ти однаково потрібна — а до котрої кинешся, котру будеш рятувати? Мовчиш, правда? Не знаєш? І я не знаю. І від цього незнання мені часом аж моторошно стає. Бачиш, я думаю так: який би вибір не зробила, усякий буде правильний, і всякий — помилковий. Мене ніхто не засудить, що я рятувала насамперед свою дитину, але чи сама я прощу собі, покинувши напризволяще чужу? Заплутано я говорю, так? Я спробую все пояснити, а ти слухай.
...Лікарняна машина могла приїхати за Уляною о будь-якій порі, і шофер тихенько сигналив під вікном, аби сама тільки Уляна чула той сигнал. Вона підводилась. Часом навіть з заплющеними очима (цього Уляна не говорила, то вже моя фантазія, і здається мені та фантазія настільки реальною, що саме так я все й бачу); Уляна підводилась, часом навіть з заплющеними очима, навпомац одягалась; навпомац, не світячи світла, виходила — і не зачиняла на ключ дверей, аби нікого не будити, аби навіть ключем не дзвонити при дверях.
Улянина доня також завжди чула той сигнал, яким би делікатним і тихим він не був — дівчинка прокидалася водночас із матір'ю, і той звук, що виривав її зі сну і кликав з дому Уляну, був їй ненависний. Дівчинці завжди хотілось заступити матері дорогу і не пустити, і коли вона так робила малою, то завжди чула одні й ті ж слова:
— Марто, будь розумною дівчинкою, мені треба йти, на мене чекають. Люди чекають, Марто!
— Я теж чекаю,— упиралася дитина.
— Я там потрібна,— терпляче пояснювала Уляна.
— Мені ти теж потрібна,— кричала Марта, але мусила відступити, зневолена материною незворушністю.
Одного разу машина приїздила вночі аж тричі, і втретє лише Марта почула сигнал. Вона не розбудила Уляну. Вийшла, отак, як завжди, коли приїздила машина, в самій лише нічній сорочці, вийшла в дощ і сказала шоферові:
— Мама не поїде. Вона спить. Не треба її будити.
Шофер спершу не знав, що має робити. Вона затиснула руки на кермі і просила:
— Їдьте, дядю Антоне, їдьте й скажіть, що мама спить, що вона спить!
— Мама мусить їхати, мама нам потрібна...
Шофер знову подав сигнал.
— Добре,— сказала Марта,— добре! Але вона все одно не поїде! От побачите!
— Що ти тут робиш, Марто? — запитала Уляна, спинившись біля машини.
— Мамочко, не їдь, можеш ти хоч раз, хоч один раз?
— Не можу, Марто. Ти ж розумна дівчинка. Йди спати. Я скоро повернуся.
— Я тебе не пущу!
— Вийди з машини. Будь розумною дівчинкою.
— Не хочу бути розумною! Чому я завжди повинна бути розумною і завжди відпускати тебе?
Уляна вже не слухала Мартиного схлипування. Вона сіла в машину:
— Рушайте, Антоне!
Антон накинув на Мартині плечі свою куртку, але дівчинка воліла мерзнути й тремтіти, аніж скористатися із доброї послуги. Уляна сиділа позаду; намагалася погамувати роздратування, викликане Мартиною нерозсудливістю. Вона не мала права ні про що думати, окрім того, що зараз чекало на неї в лікарні, і їй це майже вдалося. Вона ніби не бачила перед собою вузеньких доньчиних плечей, обтягнутих мокрою сорочкою, і стяжки, що зсунулася з коси й лежала тепер на тому вузенькому плечі, яке щомиті мерзлякувато пересмикувалося.
Антон зупинив машину. Уляна вийшла слідом за собою почула Мартин захриплий голос:
— Я з тобою.
— Ходи. Почекаєш у приймальному покої.
В лікарні Уляна сказала санітарці, котра нічого не запитала, хоча була здивована появою Марти:
— Прошу дати їй халат. Нехай скине цю мокру сорочку.— І знову почула голос доньки:
— Мамо, а якби я... як мені буде зовсім погано, зовсім-зовсім погано і я тебе покличу — ти підеш? До них?
Уляна вже відчинила двері до коридора, що вів далі, у нічну неглибоку й водночас важку тишу лікарні.
— Так,— сказала вона уже звіддалік і раптом сама жахнулася того суворого, жорстокого слова.
— Розумієш,— пояснювала мені Уляна,— я злякалася. Може, я й раніше про це думала, але відмахувалася від такої думки, не формулювала її чітко — і от маєш, відповіла! Я хотіла! Я хотіла вернутися, побачити її, і ту сорочку, і ту стяжку. Я не мала права так відповідати дитині, навіть якби сказала правду, а я вже через мить не знала, чи то правда, чи ні. Найбільше в світі мені тоді хотілося, аби це була тільки теорія, тільки важке розуміння і аби ніколи в житті я не ставала перед вибором... Хоча, зрештою, хіба досі не ставала? Хіба не покидала її задля інших часом заплакану, часом не зовсім здорову? Але нехай так, буденно — так би ще могло бути — тільки нехай не буде чогось непоправного...
Дівчинка все ще спала в незручній позі, прилігши головою на моє плече, плече заніміло, й хотілось ворухнутися, хотілося визволитися від тривоги, що її принесла Улянина сповідь. Улянина доня, частка самої Уляни, повторення її зовнішності й характеру — то вже окрема, чітко обрисована особистість, хоч і приналежна Уляні, але в однаковій мірі належна й самій собі. І, мабуть, коли б не було тої чіткості, тої характерної тільки для Уляниної дитини чіткості, не мав би ніякого сенсу час, котрий минув між нашим з Уляною дитинством і цією розмовою.