Поетові він міг здатися тепер білосніжним лебедем, садівникові — мармуровою статуєю, прачці — горою мильної піни, а пустунові — сніговою бабою.
Вгорі висіли кулі. Прикраса була чудернацька, а проте все разом створювало Досить цікаву картину.
— Так, — сказав головний кондитер тоном художника, що замилувався власною картиною. А потім голос його, як і раніше, зробився сердитим, і кондитер загорлав: — Цукати!
З'явилися цукати. Усіх сортів, усіх видів, усіх форм: гіркуваті, ванільні, кисленькі, трикутні, зірочки, серпики, трояндочки.
Кухарчуки старались як могли. Не встиг головний кондитер ляснути тричі в долоні, як вся купа крему, весь торт був обтиканий цукатами.
— Досить! — сказав головний кондитер. — Тепер, мабуть, треба всунути його в піч, щоб злегка підрум'янити.
"У піч! — жахнувся продавець. — Що? В яку піч? Мене в піч!" Тут до кондитерської вбіг один із слуг.
— Торт! Торт! — закричав він. — Негайно торт! У залі чекають солодкого.
— Готово! — відповів головний кондитер.
"Ну, слава богу!" — подумав продавець.
Тепер він трішечки розплющив очі.
Шестеро слуг в блакитних лівреях підняли велетенське блюдо, на якому він сидів. Його понесли. Уже здалека він почув, як регочуть з нього кухарчуки.
Широкими сходами його понесли нагору, в зал. Продавець знову на мить заплющив очі. У залі було гамірно й весело. Звучали веселі голоси, гримів регіт, оплески. За всіма ознаками, парадний сніданок вдався на славу.
Продавця, або, вірніше, торт, принесли й поставили на стіл.
Тоді продавець розплющив очі.
Тієї ж миті він побачив Трьох Товстунів.
Вони були такі гладкі, що в продавця роззявився рот.
"Треба негайно його закрити, — зразу схаменувся він. — У моєму становищі краще не подавати ознак життя".
Проте рот не закривався. Так тривало дві хвилини. Потім подив продавця трохи зменшився. Зробивши зусилля, він закрив рота. Але тоді негайно витріщились очі. З великим зусиллям закриваючи по черзі то рота, то очі, він остаточно здолав свій подив.
Товстуни сиділи на головних, найвищих місцях і їли більше за всіх. Один навіть почав їсти серветку.
— Ви їсте серветку…
— Невже? Це я захопився…
Він облишив серветку і зразу ж почав жувати вухо Третього Товстуна. Між іншим, воно скидалося на вареника.
Усі аж лягли од реготу.
— Облишимо жарти, — сказав Другий Товстун, піднімаючи виделку. — Нас чекає серйозна справа. Принесли торт.
— Ура!
"Що буде? — мучився продавець. — Що буде? Вони мене з'їдять!"
Почалося загальне пожвавлення.
У цей час годинник пробив два рази.
— За годину на Площі Суду почнеться страта, — сказав Перший Товстун.
— Першим, звичайно, буде страчено зброяра Просперо? — спитав хтось із почесних гостей.
— Сьогодні його не стратять, — відповів державний канцлер.
— Як? Як? Чому?
— Ми поки що зберігаємо йому життя. Ми хочемо вивідати в нього плани заколотників, імена головних змовників.
— Де ж він тепер?
Усе товариство було дуже зацікавлене. Навіть забули про торт.
— Він досі сидить у залізній клітці. Клітка стоїть тут, у палаці, у звіринці наслідника Тутті.
— Покличте його…
— Приведіть його сюди! — сказав Перший Товстун. — Хай наші гості подивляться на цього звіра зблизька. Я б радив усім пройти у звіринець, але там рев, писк, сморід. Це значно гірше дзвону келехів і пахощів фруктів…
— Звичайно! Звичайно! Не варто йти у звіринець…
— Хай приведуть Просперо сюди. Ми будемо їсти торт і розглядати це страховисько.
"Знову торт! — злякався продавець. — Потрібен їм цей торт… Ненажери!"
— Приведіть Просперо, — наказав Перший Товстун.
Державний канцлер вийшов. Слуги, що стояли у два ряди, наче коридор, розступились і вклонилися. Коридор став удвоє нижчим. Ненажери принишкли.
— Він дуже страшний, — мовив Другий Товстун. — Він дужчий за всіх. Він дужчий за лева. Ненависть пропекла йому очі. Несила дивитися в них.
— У нього жахлива голова, — сказав секретар Державної ради. — Вона велетенська. Вона схожа на капітель колони. У нього руде волосся. Можна подумати, що його голова охоплена полум'ям.
Тепер, коли зайшла мова про зброяра Просперо, ненажери змінилися. Вони перестали їсти, жартувати, галасувати, підібгали животи, деякі навіть зблідли. Багатьом уже зовсім не хотілось дивитися на нього.
Три Товстуни зробилися серйозними і наче трохи схудли.
Раптом усі замовкли. Настала повна тиша. Кожний Товстун зробив такий рух, наче хотів сховатися за іншого.
До залу ввели зброяра Просперо.
Попереду йшов державний канцлер. По боках — гвардійці. Вони увійшли, не знявши своїх чорних клейончатих капелюхів, тримаючи наголо шаблі. Бряжчав ланцюг. Руки зброяра були скуті. Його підвели до столу. Він зупинився у кількох кроках од Товстунів. Зброяр Просперо стояв, опустивши голову. Він був блідий. Кров запеклася у нього на лобі и скронях, під скуйовдженим рудим волоссям.
Він підвів голову і глянув на Товстунів. Усі відсахнулися.
— Навіщо ви його привели? — заверещав один з гостей. Це був найбагатший мельник країни. — Я його боюся!
І мельник знепритомнів, уткнувшись носом прямісінько в кисіль. Деякі гості кинулися до виходів. Тут уже було не до торта.
— Чого ви від мене хочете? — запитав зброяр.
Перший Товстун зважився.
— Ми хочемо подивитися на тебе, — сказав він. — А тобі хіба не цікаво глянути на тих, хто посадив тебе у клітку?
— Мені гидко на вас дивитися.
— Скоро ми тобі одрубаємо голову. Таким чином ми тобі допоможемо не бачити нас.
— Я не боюся. У мене голова — одна. У народу — сотні тисяч голів. Їх ви не поодрубуєте.
— Сьогодні на Площі Суду — страта. Там кати розправляться з твоїми товаришами.
Ненажери ледь усміхнулися. Мельник прийшов до пам'яті і навіть облизав кисільні троянди з своїх щік.
— Ваш мозок заплив жиром, — говорив Просперо. — Ви нічого не бачите далі свого пуза!..
— Скажіть на милість, — образився Другий Товстун. — А що ж ми повинні бачити?
_ Спитайте ваших міністрів. Вони знають, що діється в країні.
Державний канцлер якось невиразно крякнув. Міністри затарабанили пальцями по тарілках.
— Спитайте їх, — вів далі Просперо, — вони вам розкажуть…
Він замовк. Усі насторожились.
— Вони вам розкажуть про те, що селяни, в яких ви відбираєте хліб, здобутий тяжкою працею, повстають проти поміщиків. Вони спалюють їхні палаци, вони виганяють їх з своєї землі. Шахтарі не хочуть добувати вугілля для того, щоб ви заволоділи ним. Робітники ламають машини, щоб не працювати на вас. Матроси викидають ваші вантажі в море. Солдати відмовляються служити вам. Учені, чиновники, судді, актори переходять на бік народу. Всі, хто раніш працював на вас і мав за це копійки, в той час як ви жиріли, всі нещасні, знедолені, голодні, виснажені, сироти, каліки, старці — усі йдуть війною проти вас, проти гладких, багатих, які замінили серце каменем…