— Гвардійці спалюють робітничі квартали. Вони хочуть знайти гімнаста Тібула…
Над містом, над чорною кучугурою будинків тремтіла рожева заграва.
Коли екіпаж доктора опинився біля головної площі міста, яка звалася Площею Зорі, то виявилося, що далі проїхати неможливо. При в'їзді збилося безліч екіпажів, карет, вершників, пішоходів.
— Що таке? — спитав доктор.
Ніхто нічого не відповів, бо увага всіх була прикута до подій, що відбувалися на площі. Візник підвівся на весь зріст на козлах і теж дивився туди.
Називали цю площу Площею Зорі з такої причини. Вона була оточена величезними, однакової висоти і оформи будинками і вкрита скляним куполом, що робило її схожою на колосальний цирк. Посередині купола на страшній висоті горів найбільший у світі ліхтар. Це була дивовижної величини куля. Оперезана впоперек залізним кільцем, підтримувана міцними тросами, вона нагадувала планету Сатурн. Світло її було таке прекрасне і таке не схоже на будь-яке земне світло, що люди дали цьому ліхтареві чудесну назву — Зоря. Так почали називати і саму площу.
Ні на площі, ні в будинках, ні на сусідніх вулицях не потрібно було більше ніякого світла. Зоря освітлювала всі закутки, всі куточки й комірчини в усіх будинках, що оточували площу кам'яним кільцем. Тут люди обходилися без ламп і свічок.
Візник дивився поверх карет, екіпажів і кучерських циліндрів, схожих на головки аптекарських пляшечок.
— Що ви бачите?.. Що там відбувається? — хвилювався доктор, визираючи з-за спини візника. Маленький доктор нічого не міг побачити, бо до того був ще й короткозорий.
Візник переказував усе, що бачив. І ось що він бачив.
На площі було велике хвилювання. По велетенському круглому простору бігали люди. Здавалося, що площа крутиться, наче карусель. Люди перекочувалися з одного місця на інше, аби краще бачити те, що робилось угорі.
Дивовижний ліхтар, що палав у високості, засліплював очі, як сонце. Люди задирали голови і прикривали очі долонями.
— Ось він! Ось він! — лунали вигуки.
— Он, дивіться, там!
— Де? Де?
— Вище!
— Тібул! Тібул!
Сотні вказівних пальців потяглися вліво. Там стояв звичайнісінький будинок. Але в шести поверхах були розчинені всі вікна. Із кожного вікна стирчали голови. Вони були різні на вигляд: деякі в нічних ковпаках з китичками; другі в рожевих очіпках, з буклями жовтуватого кольору; треті в косинках; зверху, де проживала бідна молодь — поети, художники, актриси, — виглядали веселі безвусі обличчя у хмарах тютюнового диму і голівки жінок, оповиті таким сяйвом золотого волосся, що здавалося, неначе на плечах у них крила. Цей будинок з розчиненими ґратчастими віконцями, з яких по-пташиному висовувались різнобарвні голови, був схожий на велику клітку, повну щиглів. Власники голів намагалися побачити щось дуже важливе, що відбувалося на даху. Але це було так само неможливо, як побачити власні вуха без дзеркала. Таким дзеркалом для цих людей, що хотіли побачити власний дах із власного будинку, був натовп, що шаленів на площі. Він бачив усе, кричав, розмахував руками: одні були захоплені, інші — обурені.
Там по даху рухалася маленька постать. Вона повільно обережно і впевнено спускалася по схилу трикутної верхівки будинку. Залізо гриміло під її ногами.
Вона розмахувала плащем, утримуючи рівновагу за допомогою жовтої китайської парасольки. Це був гімнаст Тібул. Народ вигукував:
— Браво, Тібул! Браво, Тібул!
— Тримайся! Пригадай, як ти ходив по канату на ярмарку…
— Він не впаде! Він кращий гімнаст країни…
— Йому не первина! Ми бачили, як він вправно ходить по канату…
— Браво, Тібул!
— Тікай! Рятуйся! Визволи Просперо!
Інші обурювалися. Вони розмахували кулаками.
— Нікуди не втечеш, жалюгідний фігляре!
— Дурисвіт!
— Заколотник! Тебе підстрелять, як зайця…
— Стережися! Ми звідти стягнемо тебе на плаху. Завтра вже стоятиме десять плах!
Тібул ішов далі своїм страшним шляхом.
— Звідкіля він узявся? — питали люди. — Як він з'явився на цій площі? Як він потрапив на дах?
— Він вирвався з рук гвардійців, — відповідали інші. — Він утік, десь дівся, потім його бачили в різних кінцях міста — він перебирався по дахах. Він спритний, як кішка. Його вправність стала йому в пригоді. Недарма слава про нього прокотилася по всій країні.
На площі з'явилися гвардійці. Зіваки кинулися до бічних вулиць. Тібул переступив через бар'єр і став на карниз. Він простяг руку, обмотану плащем. Зелений плащ майорів, наче прапор.
З цим самим плащем, в цьому самому вбранні, пошитому з жовтих і чорних трикутників, народ звик його бачити під час вистав на ярмарках і недільних гулянках. Тепер високо, під скляним куполом, маленький, тоненький і смугастий, він скидався на осу, яка повзає по білій стіні будинку. Коли плащ надимався, здавалося, що оса розкриває зелені блискучі крила.
— Зараз ти впадеш, вуличний дурисвіте! Зараз тебе підстрелять! — закричав п'яний франт, що одержав спадщину від веснянкуватої тітки.
Гвардійці вибрали зручну позицію. Офіцер бігав стурбований до краю. В руках він тримав пістолет. Шпори на ньому були довгі, як полозки.
Настала цілковита тиша. Доктор схопився за серце, що стрибало, наче яйце в окропі.
Тібул затримався хвилинку на карнизі. Йому треба було пробратися на протилежний бік площі — тоді він міг би втекти з Площі Зорі в робітничі квартали.
Офіцер став посеред площі на клумбу, всіяну жовтими і синіми квітами. Тут були басейн і фонтан, що струмив з круглої камінної чаші.
— Стійте! — крикнув офіцер солдатам. — Я його сам підстрелю. Я кращий стрілець в полку. Вчіться, як треба стріляти!
Від дев'яти будинків, з усіх боків, до середини купола, до Зорі, тяглося дев'ять тросів (дротів, товстих, як морський канат). Здавалося, що від ліхтаря, від яскравої чудесної Зорі, розліталося над площею дев'ять довжелезних чорних променів.
Невідомо, про що думав у цю хвилину Тібул. Та, напевно, він вирішив так: "Я перейду над площею по цьому дроту, як ходив по канату на ярмарках. Я не впаду. Один дріт тягнеться до ліхтаря, другий — од ліхтаря до протилежного будинку. Пройшовши по обох дротах, я виберусь на протилежний дах і врятуюся".
Офіцер підняв пістолет і став прицілюватися. Тібул дійшов по карнизу до того місця, де починався дріт, ступнув од стіни і пішов по дроту до ліхтаря. Натовп зойкнув.