— Треба його зняти. Він переполошив усіх звірів.
— Так. Лізь, Вурме. Ти наймолодший.
Той, кого назвали Вурмом, підійшов до дерева. Він вагався.
— Лізь — стягни його за бороду.
Папуга сидів нерухомо. Пір'я його рожевіло в гущавині листя, освітленого смолоскипами.
Вурм насунув капелюх на лоба і почухав потилицю.
— Я боюся… Папуги кусаються дуже боляче.
— Дурень!
Вурм усе-таки поліз на дерево. Але на половині стовбура зупинився, завмер на мить і шугонув униз.
— Нізащо! — сказав він. — Це не моя справа. Я не вмію воювати з папугами.
Тут почувся чийсь сердитий голос. Якийсь чоловік, човгаючи капцями, поспішав із темряви до гвардійців.
— Не треба його турбувати! — гукав він. — Не чіпайте його!
Це був головний наглядач звіринця. Він був великий вчений і фахівець із зоології, тобто знав досконало все, що тільки можна знати про тварин.
Його розбудив гамір.
Він жив тут же, при звіринці, і прибіг просто з ліжка, навіть не знявши ковпака і навіть з великою блискучою блощицею на носі.
Він був дуже збуджений. Та й справді: якісь солдати насмілилися лізти в його справи, якийсь бовдур хоче хапати його папугу за бороду!
Гвардійці розступилися.
Зоолог задер голову. Він теж побачив щось рожеве серед листя.
— Так, — заявив він, — це папуга. Це мій кращий папуга. Він завжди капризує. Йому не спиться у клітці. Це Лаура… Лаура! Лаура! — почав він кликати тоненьким голоском. — Він любить ласкаве поводження. Лаура! Лаура! Лаура!
Гвардійці пирснули. Взагалі цей маленький дідок у кольоровому халаті, в нічних капцях, з задертою головою, з якої звисала до землі китичка ковпака, являв собою кумедне видовисько серед велетнів-гвардійців, яскраво палаючих смолоскипів і завивання звірів.
Потім сталося найкумедніше. Зоолог поліз на дерево. Робив це він досить спритно — очевидячи, не вперше. Раз, два, три. Декілька разів мелькнули з-під халата його ноги у смугастій білизні, і поважний дідок опинився вгорі, біля самісінької мети своєї недалекої, але небезпечної мандрівки.
— Лаура! — знову солодко й улесливо пробелькотів він.
І раптом пронизливий його крик наповнив звіринець, парк і всю місцевість щонайменше на цілий кілометр.
— Диявол! — так закричав він.
Очевидно, замість папуги на гілці сиділо якесь страховище.
Гвардійці одскочили від дерева. Зоолог летів униз. Випадок у вигляді короткої, але досить міцної гілляки врятував його: він повис, зачепившись халатом.
О, коли б інші вчені побачили тепер свого поважного колегу у такому вигляді, то, звичайно, вони відвернулися б з поваги до його лисини і знань! Дуже вже непристойно задерся його халат.
Гвардійці кинулися навтікача. Полум'я смолоскипів летіло по вітру. У темряві можна було подумати, що летять чорні коні з вогненними гривами.
У звіринці тривога вгамувалася. Зоолог висів нерухомо. Зате в палаці почалася веремія.
Три Товстуни за чверть години до появи на дереві таємничого папуги одержали неприємні вісті.
"У місті заворушення. У робітників з'явилися пістолі й рушниці. Робітники стріляють по гвардійцях і скидають всіх товстунів у воду".
"Гімнаст Тібул на волі і збирає жителів околиць в одне військо".
"Багато гвардійців пішло в робітничі квартали, щоб не служити Трьом Товстунам".
"Фабричні труби не димлять. Машини стоять. Шахтарі відмовляються лізти під землю за вугіллям для багатіїв".
"Навколишні селяни воюють з власниками маєтків".
Ось про що доповіли Трьом Товстунам міністри.
Як і завжди, від тривоги Три Товстуни почали жирніти. На очах Державної ради кожен з них поважчав на чверть фунта.
— Я не можу! — жалівся один із них. — Я не можу… Це вище мого терпіння… Ой, ой! Шпилька вп'ялася мені в горло…
І тут з тріском луснув його сліпучо-білий комірець.
— Я жирію! — вив другий. — Рятуйте мене!
А третій сумно дивився на своє черево. Таким чином, перед Державною радою постало два питання: по-перше, негайно придумати засіб проти жиріння і, по-друге, придушити заворушення у місті. З першого приводу вирішили так:
— Танці!
— Танці! Танці! Так, звичайно, танці. Це найкращий моціон.
— Не гаючи ні хвилини, запросити учителя танців. Він повинен давати Трьом Товстунам уроки балетного мистецтва.
— Так, — благально скривився Перший Товстун, — але…
І якраз в цей час долинув із звіринця крик шановного зоолога, що побачив на дереві чорта замість улюбленого папуги Лаури.
Весь уряд помчав у парк, по алеях до звіринця.
— Ух! Ух! Ух! — чулося в парку.
Тридцять родин найкращих метеликів, оранжевих з чорними розводами, покинули з переляку парк.
З'явилося безліч смолоскипів. Цілий ліс, що палахкотів і поширював навкруги запах смоли. Цей ліс біг і горів.
І коли до звіринця лишилося кроків десять, все, що бігло, раптом немовби позбулося ніг. І одразу ж усі кинулися назад з вереском і писком, падаючи один на одного, шаленіючи і шукаючи рятунку. Смолоскипи валялися на землі, полум'я розлилося, чорний дим покотився хвилею.
— О!
— А!
— Рятуйся!
Голоси наповнювали парк. Полум'я розлетілося, освітлюючи картину втечі і замішання багряним блиском.
А звідтіль, із звіринця, із-за залізної огорожі, спокійно, твердими широкими кроками йшла величезна людина.
У цьому блиску, рудоголова, з палаючими очима, в розідраній куртці, вона йшла, як грізний привид. Однією рукою вона тримала за ошийника, скрученого з обривка ланцюга, пантеру. Жовтий і тонкий звір, намагаючись вирватись із страшного ошийника, стрибав, вищав, звивався і, як лев на рицарському прапорі, то висолоплював, то втягав довгий малиновий язик.
І ті, що наважались озирнутися, побачили, що на другій руці людина несла дівчинку в ясній рожевій сукні. Дівчинка злякано дивилася на оскаженілу пантеру, підбирала ноги в черевичках з золотими трояндами і тулилася до плеча свого друга.
— Просперо! — верещали люди.
— Просперо! Це Просперо!
— Рятуйтесь!
— Лялька!
— Лялька!
І тоді Просперо випустив звіра. Пантера, розмахуючи хвостом, величезними стрибками погналася за втікачами.
Суок зіскочила з руки зброяра. Багато пістолів було кинуто на траву під час цієї втечі. Суок підібрала три пістолі. Двома озброївся Просперо, одного взяла Суок. Він був майже в половину її зросту. Але вона знала, як поводитися з цією чорною блискучою штукою: в цирку вона навчилася стріляти з пістоля.