— У мене є бінокль. Я завжди ношу при собі бінокль з дев'ятьма скельцями. Ось він, — сказав доктор і одстебнув ремінець.
Бінокль переходив із рук в руки.
Доктор Гаспар побачив на зеленому просторі безліч людей. Вони бігли до міста. Вони втікали. Здалека люди здавалися різнобарвними прапорцями. Гвардійці на конях гналися за народом.
Доктор Гаспар подумав, що все це схоже на картинку чарівного ліхтаря. Сонце яскраво світило, блищала зелень. Бомби вибухали, як шматочки вати; полум'я з'являлося на одну мить, неначе хтось пускав у натовп сонячних зайчиків. Коні гарцювали, ставали дибки і вертілись дзигою. Парк і Палац Трьох Товстунів огорнуло білим прозорим димом.
— Вони тікають!
— Вони тікають! Народ переможено!
Люди наближалися до міста. Цілі юрби людей падали на дорозі. Здавалося, що на зелень сиплються різнобарвні клаптики.
Снаряд просвистів над площею.
Злякавшись, хтось упустив бінокль.
Бомба розірвалась, і всі, хто був на башті, кинулись назад, униз, всередину башти.
Слюсар зачепився шкіряним фартухом за якийсь гак. Він озирнувся, побачив щось жахливе і заверещав на всю площу:
— Тікайте! Вони схопили зброяра Просперо! Вони зараз ввійдуть у місто!
На площі почався гармидер.
Натовп одсахнувся від брами і кинувся з площі до вуличок. Усі оглухли від стрілянини.
Доктор Гаспар і ще двоє зупинилися на третьому поверсі башти. Вони дивилися з вузенького віконця, пробитого у товстій стіні.
Тільки один міг виглянути як слід. Інші дивились одним оком. Доктор теж дивився одним оком. Але й для одного ока видовисько було досить страшне.
Величезна залізна брама розчинилась на всю ширину. Чоловік триста влетіли в цю браму одразу. Це були ремісники в сірих сукняних куртках із зеленими вилогами. Вони падали, обливаючись кров'ю.
По їхніх головах мчали гвардійці. Гвардійці рубали шаблями і стріляли з рушниць. Жовті пера маяли, виблискували чорні клейончасті капелюхи, коні роззявляли червоні пащі, вивертали очі й розбризкували піну.
— Дивіться! Дивіться! Просперо! — закричав доктор.
Зброяра Просперо тягли в зашморгу. Він ішов, падав і знову підводився. У нього було скуйовджене руде волосся, скривавлене обличчя і шия, стиснута товстим зашморгом.
— Просперо! Він потрапив у полон! — закричав доктор.
У цю мить снаряд влетів у пральню. Башта захиталася, нахилилась, якусь мить затрималась нахиленою і повалилася.
Доктор полетів сторчака, гублячи другий каблук, тростину й окуляри.
Розділ II
ДЕСЯТЬ ПЛАХ
Доктор упав щасливо: він не розбив голови, і ноги в нього лишились цілі. Однак це нічого не значить. Навіть і щасливе падіння разом із підстріленою баштою не зовсім приємне, особливо для людини не молодої, а скоріше старої, якою був доктор Гаспар Арнері. В усякому разі, від самого переляку доктор знепритомнів.
Коли він отямився, уже був вечір. Доктор озирнувся навколо:
— Яка прикрість! Окуляри, звичайно, розбилися. Коли я дивлюсь без окулярів, я, мабуть, бачу так, як бачить некороткозора людина, коли надіває окуляри. Це дуже неприємно.
Потім він почав бурчати, що залишився без каблуків:
— Я і так невеличкий на зріст, а тепер буду на вершок нижчий. Або, може, і на два вершки, бо одламалися два каблуки? Ні, звичайно, тільки на один вершок.
Він лежав на купі щебеню. Майже вся башта розвалилася. Довгий і вузький кусок стіни стирчав, як кістка. Десь далеко грала музика.
Веселий вальс відлітав з вітром — зникав і не вертався. Доктор підвів голову. Згори звисали з різних боків чорні поламані крокви. На зеленкуватому вечірньому небі виблискували зорі.
— Де це грають? — здивувався доктор.
Без плаща зробилося холодно. Ні голосу, ні звуку не чути на площі. Доктор, крекчучи, став серед безладно наваленого каміння. Підводячись, він зачепився за чийсь великий чобіт. Слюсар лежав, витягшись поперек балки, і дивився в небо. Доктор поворушив його. Слюсар не хотів уставати. Він помер. Доктор підняв руку, щоб зняти капелюх.
— Капелюх я теж загубив. Куди ж мені йти?
Він почвалав з площі. На дорозі лежали люди; доктор низько схилявся над кожним і бачив, як зорі відбиваються в їхніх широко розплющених очах. Він прикладав долоню до їхніх лобів. Вони були дуже холодні і мокрі від крові, яка вночі здавалася чорною.
— Ось! Ось! — шепотів доктор. — Отже, народ переможено… Що ж тепер буде?
За півгодини він добувся до людних місць. Він дуже втомився. Йому хотілося їсти й пити. Тут місто мало звичайний вигляд.
Доктор стояв на перехресті, відпочивав від довгого ходіння і думав: "Як дивно! Горять різнобарвні вогні, мчать екіпажі, дзвенять скляні двері. Півкруглі вікна палають золотим сяйвом. Там уздовж колон танцюють пари. Там веселий бал. Китайські кольорові ліхтарики кружляють над чорною водою. Люди живуть так само, як жили вчора. Невже вони не знають про те, що сталося сьогодні вранці? Хіба вони не чули стрілянини і стогонів? Хіба вони не знають, що вождя народу, зброяра Просперо, взято в полон? Може, нічого й не трапилося? Може, мені наснився страшний сон?"
На розі, де горів трикутний ліхтар, уздовж тротуару стояли екіпажі.
Квіткарки продавали троянди. Візники перемовлялися з квіткарками.
— Його протягли в зашморгу через усе місто. Бідолаха!
— Тепер його посадили в залізну клітку. Клітка стоїть у Палаці Трьох Товстунів, — сказав гладкий візник у блакитному циліндрі з бантиком.
Тут до квіткарок підійшла дама з дівчинкою, щоб купити троянди.
— Кого посадили в клітку? — зацікавилася дама.
— Зброяра Просперо. Гвардійці взяли його в полон.
— Ну й слава богу! — сказала дама.
Дівчина запхикала.
— Чого ж ти плачеш, дурненька? — здивувалася дама. — Ти жалієш зброяра Просперо? Не треба його жаліти. Він хотів нам зла… Дивись, які гарні троянди…
Великі троянди, як лебеді, повільно плавали в мисках, наповнених гіркуватою водою і листям.
Ось тобі три троянди. А плакати нічого. Вони заколотники. Якщо їх не саджати в залізні клітки, вони заберуть наші будинки, плаття і наші троянди, а нас переріжуть.
У цей час повз них пробігав хлопчисько. Він смикнув спочатку даму за плащ, гаптований зірками, а потім дівчинку за її кіску.
— Дарма, графине! — крикнув хлопчисько. — Зброяр Просперо у клітці, а гімнаст Тібул на волі!