— За що ж постріляли ваших батьків? — спитав я.
— Мій батько до війни був командиром козацького полку, який брав участь у придушенні повстання. Батько знав, що колись з ним так і буде. Вважав, як то кажуть, що так і годиться. Але мати — ні.
— А ви?
Він зробив стомлений жест, ніби хотів стерти якусь пляму.
— З того часу стільки води втекло...
— Так, — погодився я, — це правда. Пережито стільки, що людській голові й не переварити.
Ми вже були біля готелю, де він працював. Якась дама саме вийшла з бюїка і з радісними вигуками кинулась до нього. Вона була досить повна й елегантно зодягнена, у неї було зів'яле обличчя сорокарічної блондинки, яка не знала ні тривог, ні турбот.
— Прошу пробачення, — сказав Орлов, кинувши в мій бік багатозначний погляд: — Служба...
Він розшаркався перед блондинкою і поцілував їй руку.
В барі сиділи Валентин, Кестер і Фердінанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Я підсів до них і замовив собі чвертку рому. Самопочуття у мене все ще було злиденне.
Фердінанд примостився в кутку — широкоплечий і масивний, з постарілим обличчям і на диво ясними, блакитними очима. Він уже чимало випив усякої всячини.
— Ну, мій маленький Роббі, — звернувся він до мене, гепнувши по плечу, — що з тобою сталось?
— Нічого, Фердінанде, — відповів я, — і саме в цьому вся біда.
Він якусь мить розглядав мене.
— Нічого? — сказав потім. — Нічого? Це вже багато! Бо ніщо є дзеркало, в якому відображається світ.
— Браво! — гукнув Ленц. — Нечувано оригінальне. Фердінанде!
— Заспокойся, Готфріде. — Фердінанд повернув до нього свою здоровенну голову. — Романтики, як от ти, всього лише патетичні стрибуни на околицях життя. Вони хибно розуміють його і з цього видумують собі сенсації. Ну, що ти знаєш про Ніщо, легковажний?
— Досить для того, щоб лишитися собі на втіху легковажним, — пояснив Ленц, — Пристойні люди з повагою ставляться до Нічого, Фердінанде. Вони не риються в ньому, як кроти.
Грау втупився в нього очима.
— Будьмо... — сказав Готфрід.
— Будьмо... — відповів Фердінанд. — Ти, пробко, — будьмо!..
Вони спорожнили свої бокали.
— Я б дуже хотів бути пробкою, — відповів я і теж випив. — Такою пробкою, яка все робить правильно і якій усе вдається. Принаймні хоч на якийсь час.
— Відступник! — Фердінанд упав у своє крісло так, що воно аж затріщало. — Хочеш стати дезертиром? Зрадити наше братство?
— Ні, — сказав я. — Я нікого не хочу зраджувати. Але мені б хотілося, щоб не завжди і не все у нас ішло прахом.
Фердінанд подався наперед. Його широке гнівне обличчя тремтіло.
— Зате ти належиш до ордена, брате, до ордена невдах, непридатних, з їх бажаннями без мети, з прагненнями, які нічого не приносять їм, з їх любов'ю без майбутнього, з їх безглуздим розпачем... — Він посміхнувся. — До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар'єру, скоріше віддадуть, й витратять по краплі, загублять своє життя, ніж прагнутимуть фальсифікувати чи забути недосяжний образ — той невгасимий образ, брате, який вони носять у своєму серці ще з того часу, коли щогодини, удень і вночі, нічого іншого не було, крім голого життя, голої смерті...
Він підняв свій бокал і кивнув Фредові до стойки:
— Дай мені чогось випити.
Фред приніс пляшку.
— Може, ще завести грамофон? — спитав він.
— Не треба, — відповів Ленц. — Викинь геть свій грамофон і принеси більші бокали. А тоді погаси половину освітлення, постав сюди кілька пляшок і забирайся до своєї комірчини.
Фред кивнув головою і вимкнув люстру. Горіли лише маленькі лампочки під пергаментними абажурами з старих географічних карт. Ленц наповнив бокали.
— Вип'ємо, дітки! За те, що живемо! За те, що дихаємо! За те, що ми життя відчуваємо так сильно, що не знаємо, як і скористатися з нього!
— Так воно і є в житті, — мовив Фердінанд. — Лише нещасливий знає, що таке щастя. Щасливець — лише манекен життєвих почуттів. Він лише демонструє радість життя, але не має його. Світло не світить у ясний день. Воно світить лише в темряві. Вип'ємо за темряву! Хто раз потрапив у громовицю, той уже не може користатися електричною машиною! Прокляття громовиці! Благословенна будь та частка життя, що дісталась нам! А що ми його любимо, то й не здамо на проценти! Ми самі згубимо його! Пийте, діти! Існують зорі, які ще й досі світять, хоча вже десятки тисяч світлових років тому зникли! Пийте, поки ще є час! Хай живе нещастя! Хай живе темрява!
Він налив собі повну склянку коньяку і випив.
Від рому в мене вже стукало в голові. Я потихеньку встав і пішов до Фреда в комірчину. Він спав. Я розбудив його й попросив замовити телефонну розмову з санаторієм.
— Ви можете почекати тут, — сказав він. — В таку пору вони швидко з'єднають.
Хвилин через п'ять задзвенів телефон, і мене зв'язали з санаторієм.
— Я хочу поговорити з фройляйн Гольман, — сказав я.
— Хвилиночку, зараз я з'єднаю вас з ординаторською.
— Фройляйн Гольман уже спить, — відповіла старша сестра.
— А в неї в кімнаті телефону немає?
— Нема.
— А ви її не могли б розбудити?
Сестра якусь мить вагалася.
— Ні, їй сьогодні не можна вставати.
— Що-небудь сталося?
— Ні. Вона лише повинна ці кілька днів бути в ліжку.
— Напевно нічого не сталося?
— Ні, ні, це в нас такий порядок напочатку. Вона повинна полежати в ліжку, поки звикне.
Я повісив трубку.
— Вже надто пізно, так? — запитав Фред.
— Як це пізно?
Він показав свій годинник:
— Уже біля дванадцяти.
— А-а, — схаменувся я. — Тоді даремно й дзвонив.
Я повернувся на своє місце і знову почав пити.
О другій годині ночі ми вийшли з бару. Ленц повіз Валентина і Фердінанда додому на таксі.
— Сідай, — звернувся до мене Кестер, заводячи мотор "Карла".
— Ці кілька кроків я вже якось пішки дійду, Отто.
Він поглянув на мене:
— Ми трохи проїдемось за місто.
— Давай. — Я сів у машину.
— Веди ти, — сказав Кестер.
— Що за дурниці, Отто. Не можу я вести, я ж п'яний.
— Давай, веди! На мою відповідальність.
— Ти сам переконаєшся в цьому, — сказав я, сідаючи до керма.
Заревів мотор. Рульове колесо тремтіло в моїх руках. Вулиці тинялися повз мене, хиталися будинки, а ліхтарі, здавалося, висіли косо під дощем.
— Не буде діла, Отто, — признався я. — Я так налечу на що-небудь.