— Дякую, сестрице, — сказала Пат.
Сестра вийшла. Служник ще чекав біля дверей. Я дав йому на чай, і він теж пішов. В палаті стало незвичайно тихо. Пат стала біля вікна й дивилася вдалину. На фоні яскравого світла знадвору її голова вимальовувалась темним силуетом.
— Ти стомилась? — запитав я.
Вона обернулась:
— Ні.
— А з вигляду наче так, — сказав я.
— Це в мене втома іншого характеру, Роббі. Але на це у мене ще досить часу.
— Хочеш переодягнутися? — спитав я. — Чи, може, давай спершу на годинку спустимося вниз? Гадаю, краще нам спершу сходити вниз.
— Так, — погодилась вона, — це буде краще.
Ми з'їхали безшумним ліфтом униз і сіли за один з маленьких столиків у вестибюлі. Невдовзі туди прийшла Гельга Гутман із своїми друзями. Вони підсіли до нас. Гельга Гутман була збуджена і ніби занадто весела, але я був радий її присутності і тому, що Пат уже мала кілька знайомих. Адже завжди особливо важко пережити перший день.
XXII
Через тиждень я повернувся додому. Прямо з вокзалу пішов до майстерні. Коли підходив до двору, був уже вечір. У місті все ще йшов дощ, і мені здавалося, ніби відтоді, як ми виїхали з Пат, минув цілий рік.
Кестер і Ленц сиділи в бюро.
— Ти прибув саме вчас, — зустрів мене Готфрід.
— А що тут сталося? — спитав я.
— Дай йому спершу поріг переступити, — сказав Кестер.
Я підсів до них.
— Як там Пат? — запитав Отто.
— Добре. Наскільки це можливо в її стані. Але скажіть мені, нарешті, що тут сталося?
Йшлося про розбитий лімузин. Ми відремонтували його і два тижні тому здали. А вчора оце Кестер ходив, щоб одержати за нього гроші. Але тим часом власник машини збанкрутував, і його автомобіль разом з іншим майном мав піти на торг.
— Це ще не страшно, — сказав я. — Ми ж матимемо справу лише з страховою компанією.
— Та й ми так думали, — сухо пояснив Ленц. — Але, як виявилося, машина не застрахована.
— Прокляття! Це правда, Отто?
Кестер кивнув головою:
— Сам лише сьогодні про це довідався.
— А ми возилися з тим чудаком, як сестри милосердя, та ще й ув'язалися в бійку заради того мотлоху, — бурчав Ленц. — І все для того, щоб повиснути в повітрі з чотирма тисячами марок.
— Хто ж міг таке передбачити! — сказав я.
Ленц засміявся:
— Надто вже недоумкувате вийшло це в нас!
— Що ж ми тепер будемо робити, Отто? — запитав я.
— Я заявив наші претензії судовому виконавцеві. Але боюсь, що з цього мало що вийде.
— Доведеться нам закрити нашу лавочку — ось що вийде з цього, — мовив Готфрід. — Фінансове управління теж ладне здерти з нас шкіру за податки.
— Можливо, — погодився Кестер.
Ленц підвівся.
— Холоднокровність і витримка в скрутному становищі прикрашають солдата. — Він підійшов до шафи й дістав пляшку коньяку.
— З коньяком ми можемо виказати навіть героїчну витримку, — додав я. — Якщо не помиляюся, це в нас остання пляшка доброго коньяку.
— Героїчна витримка, хлопче, — дещо повчально заперечив Ленц, — це щось підхоже для важких часів. А ми живемо в безнадійний час. У такому стані єдиним пристойним виходом є лише гумор. — Він випив свою чарку. — От так, а тепер я сяду на нашу стару "Росінанту" і поїду, щоб заробити хоч який-небудь гріш.
Він пішов через темний двір, сів у таксі й поїхав. Ми з Кестером ще деякий час посиділи удвох.
— Не повезло, Отто, — мовив я. — Щось останнього часу нам страшенно не везе.
— Я вже звик не роздумувати більше, ніж на те є конча потреба, — відповів Кестер. — 3 мене й цього досить. Як там у горах?
— Коли б не та хвороба — рай земний. Сніг і сонце.
Він підняв голову.
— Сніг і сонце. Це звучить трохи неправдоподібно, га?
— Так. Дуже неправдоподібно. Там нагорі все неправдоподібне.
Кестер глянув на мене:
— Що ти робитимеш сьогодні ввечері?
Я знизав плечима:
— Спершу віднесу додому свій чемодан.
— А мені ще треба відлучитися на годину. Ти прийдеш потім у бар?
— Неодмінно, — сказав я. — Що ж мені ще робити?
Я поїхав на вокзал, одержав свій чемодан і привіз його додому. Двері відчинив якомога тихше, бо в мене не було ніякого бажання будь з ким говорити. Мені вдалося пройти, не потрапивши на очі пані Залевській. Якийсь час посидів у своїй кімнаті. На столі лежали листи і газети. У конвертах були проспекти, рекламні картки тощо. У мене ж бо нікого не було, хто писав би мені. "А тепер дехто буде", подумав я.
Через деякий час я встав, помився і переодягнувся. Чемодана розбирати не став; я хотів, щоб потім, коли прийду сам додому, у мене було що робити. До кімнати Пат я теж не зайшов, хоча й знав, що там ніхто не живе. Потихеньку прокрався коридором і полегшено зітхнув, коли вже був за дверима.
Зайшов до кафе "Інтернаціональ", щоб там чогось поїсти. Кельнер Алоїс привітав мене в дверях:
— О, таки знову завітали до нас?
— Так, — відповів я. — Зрештою, завжди рано чи пізно повертаєшся назад.
За великим столом сиділа Роза й інші дівчата. Вони майже всі зібралися там; саме був час між першим і другим виходом.
— Боже мій, Роберт! — вигукнула Роза. — Рідкий гість.
— Тільки не задавай зайвих запитань, — сказав я. — Досить того, що я знову тут.
— Як це? То ти тепер будеш приходити частіше?
— Можливо.
— Не приймай нічого близько до серця, — порадила вона, допитливо дивлячись на мене. — Все тече, все минає.
— Це правда, — погодився я. — Це найвірніша правда з усіх на світі.
— Авжеж, — відповіла Роза. — Ось Ліллі теж добре знає, що це значить.
— Ліллі? — Я лише тепер побачив, що вона сидить поруч з Розою. — Що ти тут робиш? Адже ти вийшла заміж і мала б сидіти вдома, в своїй монтажній конторі...
Ліллі нічого не відповіла.
— Монтажна контора! — саркастично сказала Роза. — Поки в неї були гроші, все йшло гаразд, Ліллі була гарна й мила, нікого не цікавило, що було раніше... Рівно півроку тривало це щастя! А коли той тип виманив у неї останній пфеніг і на її гроші став благородним паном, то раптом зрозумів, що повія не може бути його дружиною... — Роза задихалась від обурення. — Звичайно, раптом удав, ніби раніше не знав нічого! Був страшенно здивований і обурений її минулим! Так обурений, що минуле послужило причиною для розлучення. Ну, а грошей, звичайно, як не було.
— Скільки ж їх було? — запитав я.