Він знову задумливо потупив очі.
— Гассе, — сказав я, — по-моєму, тут одне одного стосується менше, ніж ви думаєте. Вам не слід було б сушити собі голову над цим. Найважливіше для вас тепер — не піддатися горю в наступні кілька днів. А тоді вам видніше буде, що робити. Можливо, ваша дружина сьогодні ввечері або завтра знов буде тут. Адже вона так само, як і ви, думає про це.
— Вона вже не повернеться, — відповів Гассе.
— Цього ви не можете знати.
— Якби їй можна було сказати, що тепер я одержую більше грошей, що я візьму відпустку і ми могли б на мої заощадження виїхати в подорож...
— Про все це ви ще зможете сказати їй. Люди не розлучаються так, навіть не зустрівшись.
Мене дивувало, що він взагалі не думав про третю особу, яка стояла між ними. Та він, здавалося, ще не дійшов до цього; думав лише про те, що його дружина пішла від нього, а все останнє для нього ніби заволокло непроглядним туманом. Мені хотілося сказати йому, що за кілька тижнів він, можливо, навіть радітиме з того, що вона пішла... але він був надто вже засмучений, отож мені здавалося це зайвою грубістю. Для ображених почуттів правда завжди груба і майже нестерпна.
Я поговорив з ним іще якийсь час лише для того, щоб він міг виговоритись. Але не досяг нічого: його думки снували навколо одного і того ж самого. Проте, у мене склалося враження, що він трохи заспокоївся. Навіть випив коньяк. Тут я почув, що мене кличе Пат.
— Хвилиночку, — сказав я, встаючи.
— Так, — відповів Гассе, як слухняний хлопчик, і теж встав.
— Сидіть, сидіть, я зараз повернуся.
— Пробачте...
— Я за хвилину буду тут, — сказав я і вийшов до Пат.
Вона сиділа в ліжку і мала свіжий, здоровий вигляд.
— Я так чудово поспала, Роббі! Уже, напевно, полудень.
— Ти спала рівно годину, — сказав я, показуючи їй годинник.
Вона глянула на циферблат.
— Тим краще. Тоді у нас із тобою ще багато часу. Я зараз устану.
— Гаразд. Через десять хвилин я знову зайду сюди.
— У тебе хтось є?
— Гассе, — відповів я. — Але він ненадовго.
Я повернувся до своєї кімнати, але Гассе вже не було там. Відчинив двері в коридор — і там нікого. Я пройшов коридором і постукав у його двері. Він не відповів. Я відчинив двері і побачив його біля шафи. Два висувних ящики були відкриті.
— Гассе, — сказав я, — прийміть снотворне, ляжте і переспіть це діло. Ви надто збуджені зараз.
Він поволі обернувся до мене.
— Завжди самотній, кожен вечір! Завжди, як і вчора, отак одинокий, як палець... ви тільки уявіть собі...
Я відповів йому, що все ще може змінитися, що багато є людей, які вечорами лишаються самі. Він нічого певного не відповів на це. Я знову порадив йому лягти поспати, можливо, ще все обернеться на краще, і ще до вечора дружина повернеться додому. Він кивнув головою і подав мені руку.
— Я ще зайду до вас увечері, — сказав я і вийшов.
Я радий був скоріше піти від нього.
Коли я повернувся. Пат дивилася в газету.
— Сьогодні вранці ми могли б піти в музей, Роббі, — запропонувала вона.
— В музей? — перепитав я.
— Так. Там зараз виставка перських килимів. Ти, певно, не часто бував у музеях?
— Ніколи! — відповів я. — Та і що там для мене?
— В цьому ти маєш рацію, — сказала вона сміючись.
— Ну, та це ще нічого не значить. — Я встав. — У таку дощову погоду спокійно можна і про свою освіту трохи подбати.
Ми одяглися й пішли. Повітря надворі було чудове. Пахло лісом і сирістю. Проходячи повз "Інтернаціональ", я побачив через відчинені двері, що там біля стойки сиділа Роза. Перед нею стояла чашка шоколаду, бо ж була неділя. На столі лежав маленький пакуночок. Певно, вона потім, як і кожної неділі, мала поїхати до свого маляти. Я давно вже не був у кафе "Інтернаціональ", і мені здалося дивним, що Роза байдуже, як і завжди, сиділа там. В моєму житті так багато змінилося, що, здавалося, і всюди все мало бути іншим.
Ми зайшли до музею. Я гадав, ми будемо там мало не єдині відвідувачі, але, на моє здивування, людей було досить-таки багато. Я спитав служителя, що сталося.
— Нічого, — відповів він, — завжди так буває, коли вхід вільний.
— От бачиш, — сказала Пат. — Є ще багато людей, які цікавляться такими речами.
Служитель зсунув кашкета назад.
— Це не зовсім так, мадам. Тут майже всі — безробітні. Вони приходять не заради мистецтва, а лише тому, що їм зайнятися нічим. А тут принаймні хоч є на що подивитись.
— Таке пояснення мені більш зрозуміле, — зауважив я.
— Це ще що! — відповів служитель. — Ви б прийшли колись узимку! Тут їх буде, як оселедців у бочонку. Приходять грітися.
Ми пішли до зали, де висіли килими. Це було трохи віддалене приміщення. Там було тихо. Крізь високі вікна можна було виглянути в сад, а там стояв велетенський платан. Він увесь був жовтий, і від нього світло в залі теж набрало м'якого жовтого кольору.
Килими були дуже гарні. Серед них — два з зображенням звірів, виготовлені в шістнадцятому столітті, кілька ісфаганських і декілька шовкових лососевого кольору польських килимів, обрамлених смарагдовими, бордюрами. Час і сонце надали їх забарвленню відтінку мідної зелені, і вони мали вигляд великих, казкових пастельних картин. Вони надавали приміщенню характеру позачасовості і такої гармонії, якої ніколи не могли б створити картини. Вікно з осіннім платановим листом і перлисто-сірим небом за ним становило частину загальної картини, ніби воно теж було старим килимом.
Помилувавшись кілька хвилин на килими, ми повернулися назад, до інших залів музею. Тим часом туди прийшло ще більше людей, і тепер уже ясно видно було, що вони здебільшого потрапили в музей випадково. Бліді обличчя, поношені костюми... Заклавши руки за спину, люди навіть трохи боязко блукали по залах. А їхні очі мали зовсім інший вигляд, ніж оті картини ренесансу або мовчазні мармурові статуї античного світу. Багато хто сидів на червоних, м'яких лавах, розставлених попід стінами. Вони сиділи стомлені і в таких позах, ніби готові були одразу ж піднятися, якби хтось підійшов, щоб прогнати їх. Ясно, що м'які лави були для них чимось таким, що важко й зрозуміти, чому за відпочинок на них не беруть грошей. Вони звикли до того, що їм нічого не давали задарма.