— Дай мені ще сигарету, — сказав він, — я забув захопити свої.
— Вона повинна вижити, — знову сказав я, — інакше все піде шкереберть...
Вийшов професор. Я встав.
— Проклятий буду, якщо колись знову поїду з вами, — сказав він до Кестера.
— Вибачте мені, — відповів Кестер, — це дружина мого друга.
— Ага... — промовив Жафе, поглянувши на мене.
— Вона житиме? — спитав я.
Він пильно поглянув на мене. Я відвів погляд убік.
— Ви гадаєте, я б стояв оце стільки біля вас, якби було інакше? — відповів він.
Я зціпив зуби і стиснув руки в один кулак. Я плакав.
— Пробачте, — сказав крізь сльози, — все сталося надто швидко.
— Подібні речі завжди починаються несподівано, — відказав Жафе і посміхнувся.
— Прости мене, Отто, — сказав я, — що я так розкис..
Він повернув мене за плечі й підштовхнув до дверей:
— Зайди-но туди. Якщо професор дозволяє.
— Я вже справився з собою, — сказав я. — Можна мені туди?
— Можна, але не говоріть нічого, — відповів Жафе, — і всього лише на хвилину, їй не можна хвилюватися.
Я не бачив нічого, крім розпливчатого відблиску світла в сльозах. Мої повіки тремтіли. Світло коливалося, сліпило. Я не наважувався витерти очі, щоб Пат не подумала, ніби вона в небезпечному стані і тому я плачу. Я лише спробував посміхнутися через поріг.
Потім швидко повернувся і пішов геть.
— Ви правильно зробили, що приїхали? — запитав Кестер.
— Так, — відповів Жафе, — це краще.
— Завтра вранці я можу вас знову взяти з собою.
— Краще вже ні, — сказав Жафе.
— Я буду їхати благорозумно.
— Ні, я хочу лишитися ще на день, щоб простежити за видужуванням. Ваше ліжко вільне? — запитав він мене.
Я хитнув головою.
— Добре, то я спатиму тут. Ви можете влаштуватися десь у селі?
— Так. Дістати вам зубну щітку й піжаму ?
— Не треба. У мене все є. Я завжди готовий до таких несподіванок. Хоча, щоправда, не до подібних гонок.
— Вибачте мені, — сказав Кестер, — можу собі уявити, як ви розсердились на мене.
— Зовсім ні, — заперечив Жафе.
— Тоді каюсь, що не сказав вам одразу всю правду.
Жафе засміявся:
— Ви поганої думки про лікарів. Ну, а тепер ідіть собі спокійно. Я лишусь тут.
Я швиденько захопив деякі речі для себе і для Кестера. Ми пішли в село.
— Ти стомився? — спитав я.
— Ні, — відповів він, — давай ще десь посидимо.
Через годину я знову затривожився.
— Якщо він лишається тут, то, певно, небезпека не минула, Отто, — сказав я. — Чого б йому інакше лишатись...
— Думаю, що він лишається на всяк випадок, — відповів Кестер. — Він дуже любить Пат. Про це він сказав мені, коли ми під'їжджали сюди. Він ще її матір лікував...
— Хіба вона теж?..
— Не знаю, — поспішив з відповіддю Кестер, — могло ж бути і щось інше. Ну що, підемо спати?
— Іди, спи спокійно, Отто. А я хочу ще раз... хоч здалеку.
— Гаразд. Я піду з тобою.
— Знаєш, Отто, я люблю спати надворі, коли погода тепла. Ти не турбуйся. Останніми днями я частенько так спав.
— Але ж сиро надворі.
— Нічого. Я підніму на "Карлі" тент і залізу всередину.
— Добре. Я теж з задоволенням посплю надворі.
Я зрозумів, що він мене одного не відпустить. Ми взяли ковдри і подушки й пішли назад до "Карла". Відстебнули ремінці і відхилили назад передні сидіння. Так можна було лягти досить вільно.
— Краще, ніж іноді на фронті, — констатував Кестер.
Світла пляма од вікна виднілася крізь туман. Кілька разів я побачив тінь Жафе перед вікном. Ми викурили цілу пачку сигарет. Потім світло погасло, горіла лише маленька настільна нічна лампочка.
— Слава богу, — сказав я.
По тенту порощив дощик. Віяв слабий вітерець. Стало трохи холоднувато.
— Можеш укритись і моєю ковдрою, Отто, — запропонував я.
— Ні, не треба, мені й так тепло.
— Хороший мужик, цей Жафе, правда?
— Хороший, нічого не скажеш. Мабуть, дуже тямущий.
— Напевно.
Я прокинувся від неспокійного півсну. Надворі сіріло й було досить холодно. Кестер уже не спав.
— Ти не спав, Отто?
— Ні, спав.
Я виліз з машини і стежкою пробрався через сад під вікно. Нічна лампочка ще горіла. Пат лежала в постелі з заплющеними очима. У мене промайнула страшна думка, що вона, може, вже мертва. Але потім я помітив, як ворухнулась її права рука. Вона дуже зблідла. Але крові вже не видно було. Ось вона знову поворухнулась. В ту ж мить Жафе, що спав на другому ліжку, розплющив очі. Я миттю відступив назад і заспокоївся; він був насторожі.
— Думаю, нам краще забратись звідси, — сказав я Кестеру, — а то він подумає, що ми контролюєм його.
— Там усе в порядку? — спитав Отто.
— Оскільки можна побачити в вікно, так. А у професора правильний сон. Може хропти під ураганним вогнем, але прокидається, коли миша зашкряботить біля його торби з хлібом.
— Ми можем піти скупатися, — сказав Кестер. — Чудове тут повітря. — Він потягся.
— Сходи, — сказав я.
— Ходімо разом, — запропонував він.
Сіре небо розверзлось. Оранжово-рожеві смуги простяглися знизу вверх. На обрії піднялася хмарна завіса, і звідти виглянула зеленкувата блакить.
Ми кинулись у воду і попливли. Вона мінилася сірим і рожевим відтінками.
Трохи згодом ми йшли назад. Пані Мюллер уже встала. Вона щипала на городі петрушку. Почувши мій голос, вона здригнулась. Ніяковіючи, я намагався пояснити їй, що вчора, мабуть, трохи забагато лаявся. Вона розплакалась:
— Бідна жінка. Така красива і така ще молода...
— Вона житиме сто років, — сердито сказав я, бо пані Мюллер плакала так, ніби Пат мала вмерти.
"Пат не помре, — бриніло у мене в голові. Свіжий ранок, вітер, море підбадьорили мене, вдихнули в мене життя. — Пат не може померти. Вона могла померти лише тоді, коли б я втратив мужність. Ось стоїть Кестер, мій бойовий друг, ось я — друг Пат, спершу мусили б померти ми. А поки ми живемо, ми вирвемо її з лабетів смерті. Так було завжди. Поки Кестер живий, я не можу померти. І поки ми обидва живі. Пат не може померти".
— Треба коритись долі, — сказала стара пані, повернувши до мене своє коричньове зморшкувате, мов печене яблуко, обличчя з виразом докору. Мабуть, вона мала на увазі мою вчорашню лайку.
— Коритись? — сказав я. — Навіщо коритись? Це ж нічого не дає. В житті доводиться за все розплачуватись удвоє і втроє. Навіщо ж тоді коритись?