Перед нами на шляху стояв маленький, старий ситроен. Ми взяли його в рахунок оплати за булочникового форда, і Кестер дав його мені на час відпустки. Навантажений чемоданами, ситроен мав вигляд терплячого в'ючного ішака.
— Сподіваюсь, він не розсиплеться в дорозі, — сказав я.
— Не розсиплеться; — відповіла Пат.
— Звідки ти знаєш?
— Тут нема чого й знати. Бо це ж наша з тобою відпустка, Роббі.
— Може й так, — погодився я. — Але, крім того, я добре знаю його задню вісь. Дуже сумний у неї вигляд. Особливо, коли машина навантажена.
— Він — брат "Карла". Витримає.
— Надто рахітичний брат...
— Не ганьби його так, Роббі. В даний момент це найкраща машина з усіх мені відомих.
Ми ще трохи полежали на траві. З лісу повівав теплий, лагідний вітерець. Пахло смолою і травами.
— Скажи-но, Роббі, — спитала Пат після короткої паузи, — що то за квіти там, біля струмка?
— Анемони, — відповів я, не поглянувши на квіти.
— Але ж, любий мій, це зовсім не анемони! Анемони значно менші, до того ж вони цвітуть лише навесні.
— Вірно, — погодився я. — Це лугова жеруха...
Вона похитала головою:
— Я жеруху знаю. У неї зовсім інший вигляд.
— Ну, тоді — цикута.
— Але ж, Роббі! Цикута біла, а не червона.
— Тоді — не знаю. Досі я завжди обходився цими трьома назвами, коли мене питали. І завжди одній з них вірили.
Пат засміялась:
— Жаль. Коли б я знала про це, то задовольнилася б уже анемонами.
— Цикута, — сказав я, — мій коньок. З нею я майже завжди добивався успіху.
Пат підвела голову:
— Оце здорово! І часто тебе отак питали?
— Не так уже й часто. І зовсім за інших обставин...
Вона сперлася руками на землю:
— Але ж це, власне кажучи, ганьба — отак ходити по святій землі і майже зовсім нічого не знати про неї. Навіть кількох назв не знати...
— Не сумуй, — сказав я;-це ще невелика біда. Значно більша ганьба, коли людина взагалі не знає, чого вона тиняється по землі. Тут уже знання більшої чи меншої кількості назв нічого зарадити не може.
— Це в тебе лише відмовка! Я ж певна, що говориш так лише тому, що лінивий.
Я обернувся до неї.
— Авжеж. Але про лінь люди ще далеко не все знають. Вона — джерело всякого щастя і кінець якої б то не було філософії. Іди, полеж іще трохи біля мене. Людина надто мало лежить. Вона завжди топчеться або сидить. Від цього, як і всяка животина, багато втрачає на доброму настрої. Лише коли лежиш, повністю примиряєшся сам з собою.
Якийсь автомобіль загуркотів здалеку, потім проїхав повз нас.
— Маленький мерседес, — сказав я, не підводячи голови. — Чотирициліндровий.
— Ось іде ще один, — зауважила Пат.
— Так, я вже чую. Рено. З радіатором — як у свині рило?
— Так.
— Тоді це рено. А ось — послухай! — це вже справжня машина! Ланчіа! Вона наздожене тих обох, як вовк ягнят! Ти лише послухай мотор! Наче орган!
Машина вітром пронеслася повз нас.
— Тут ти, видно, знаєш більше трьох назв, га?
— Звичайно. І навіть безпомилково.
Пат засміялась:
— То і це сумно, чи як?
— Зовсім ні. Цілком природно. Добра машина для мене іноді — приємніше двадцяти квітучих лугів.
— Зачерствіле дитя двадцятого століття! У тебе, мабуть, чутливості і на гріш нема...
— Як-то нема-ти ж бачиш: до машин я дуже чутливий.
Вона поглянула на мене:
— Я теж, — сказала.
Десь на ялині закувала зозуля. Пат почала рахувати.
— Навіщо ти це робиш? — спитав я.
— А хіба ти не знаєш? Скільки раз вона прокує, стільки років ще житимеш...
— Ага, так, пригадав. Але тут є і ще одна прикмета: коли зозуля закує, треба потрусити свої гроші. Тоді їх стане більше.
Я дістав з кишені свої дрібні гроші й енергійно потрусив їх між долонями.
— Так ось який ти, — сказала Пат сміючись. — Я люблю життя, а ти —гроші.
— Щоб жити, — пояснив я. — Справжній ідеаліст прагне грошей. Гроші — це втілена в монетах свобода. А свобода і є справжнє життя.
— Чотирнадцять... — рахувала Пат. — А колись ти говорив про це трохи інакше.
— То були похмурі часи. Не можна про гроші говорити зневажливо. Немало жінок закохуються через них... І навпаки: любов у багатьох чоловіків породжує жадобу до грошей. Отже, гроші заохочують до ідеалів, а любов — до матеріалізму.
— Ти сьогодні в ударі, Роббі, — відповіла на це Пат, а потім: — тридцять п'ять...
— Чоловік, — пояснював я далі, — буває жадібний до грошей лише тоді, коли йому доводиться задовольняти бажання жінок. Якби не було жінок, то не було б і грошей, а чоловіки становили б тоді однорідне геройське плем'я. В окопах, наприклад, зовсім не було жінок — і там не мало якогось важливого значення, чи в когось є що-небудь, чи немає нічого. Важливо було лише одне: який з тебе солдат. Я не збираюся ідеалізувати окопне життя — згадав лише так, щоб вірно висвітлити питання про любов. Вона збуджує в чоловіка негативні інстинкти — прагнення чимсь володіти, щось значити в суспільстві, побільше заробляти, добиватися спокійного життя. Недарма ж диктаторам подобається, щоб їхні соратники були одружені — тоді вони не такі небезпечні. І недарма католицькі попи не мають жінок — інакше вони ніколи б не були такими відважними місіонерами.
— Ти навіть сьогодні так в ударі, що тебе не впізнати, — з похвалою обізвалась Пат. — П'ятдесят два...
Я сховав гроші назад до кишені і запалив сигарету.
— Ти ще не збираєшся кинути рахувати? — спитав її. — Уже й так далеко за сімдесят років.
— Сто, Роббі! Сто — хороше число. От до чого я хочу дійти.
— Схиляюсь перед тобою — оце-то мужність! Але — як ти думаєш їх прожити?
Вона побіжно глянула на мене.
— Потім видно буде. У мене ж зовсім інші погляди на життя, ніж у тебе.
— Певно, що так. А втім, кажуть люди, що важко прожити лише перші сімдесят, а далі — значно простіше.
— Сто! — оголосила Пат, і ми рушили в дорогу.
Море пливло нам назустріч, наче велетенський срібний парус. Ми ще здалеку відчували його солонуватий подих — обрії дедалі ширшали і світлішали, і раптом воно розляглося перед нами — бурхливе, могутнє і безмежне.
Дорога звиваючись підходила до самого моря. Потім почався ліс, а за ним — село. Ми розпитали, як проїхати до будинку, в якому мали жити. Він був дещо осторонь за селом. Кестер дав нам адресу. Після війни він жив там щось біля року.