Удень я пішов до Блюменталя. По дорозі відчував себе молоденьким козеням, що має одвідати старого вовка. Сонце припікало асфальт, і з кожним кроком у мене все менше ставало бажання бути підсмаженим ще й отим Блюменталем. Найліпше — без довгих розмов. Тому я, ввійшовши, негайно ж почав говорити, перш ніж він розкрив рота:
— Пане Блюменталь, ось вам просто з порога серйозна пропозиція: за кадилак ви сплатили п'ять з половиною тисяч марок, а я вам даю за нього шість тисяч при умові, що я його дійсно збуду. Це вирішиться сьогодні ввечері...
Блюменталь у величній позі сидів за своїм письмовим столом і саме їв яблуко. Він перестав на якусь хвилинку жувати і глянув на мене.
— Добре, — просопів він і знову взявся за яблуко.
Я почекав, поки він кинув огризок у кошик.
— То ви згодні? — спитав я тоді.
— Один момент!.. — Він витяг нове яблуко з шухляди стола. — Хочете яблуко?
— Дякую, саме зараз не хочеться...
Блюменталь завзято вп'явся зубами в яблуко.
— Їжте більше яблук, пане Локамп! Яблука продовжують життя! Щодня кілька яблук — і вам ніколи не буде потрібен лікар!
— Навіть і тоді, коли зламаю собі руку?
Він оскалився, кинув геть другий огризок і підвівся.
— А ви тоді ніколи не зламаєте собі руку!
— Це й справді практична порада, — сказав я, вичікуючи, що ж тепер буде. Ця розмова про яблука видавалася мені надто підозрілою.
Блюменталь витяг з маленької шафки ящик з сигарами і почастував мене. Це була вже знайома мені марка "Корона".
— І вони продовжують життя? — спитав я.
— Ні, скорочують. Коли їсти яблука, то й виходить так на так... урівноважується... — Він пахнув димом і подивився на мене знизу, схиливши голову набік, як за мислений птах. — Щоб завжди виходило так на так, пане Локамп, щоб урівноважувалося... в цьому й є великий секрет життя...
— Коли зумієш...
Він підморгнув мені.
— Ото ж і воно! Вміти — ось у чому секрет! Ми забагато знаємо, та замало можемо. Тому що забагато
знаємо. — Він засміявся. — Пробачте, по обіді я люблю пофілософствувати...
— Це ж бо найкращий час для філософії, — докинув я. — То з кадилаком ми, значить, теж досягнемо рівноваги, так?
Він підняв руку.
— Одну секунду...
Скорений цим жестом, я похилив голову... Блюменталь помітив це і засміявся.
— Не те, що ви думаєте, ні! Просто хотів зробити вам комплімент. Напад зненацька — просто з порога та ще й з відкритими картами! Тут ви добре врахували натуру старого Блюменталя. Знаєте, чого я чекав?
— Що я почну пропонувати вам чотири з половиною тисячі марок?
— Саме цього! Але тоді було б вам скрутно. Адже ви хочете продати за сім, так?
Я обережно здвигнув плечима.
— Чому саме за сім?..
— Бо ви ж тоді з мене те ж саме заправили...
— У вас чудова пам'ять, — сказав я.
— На цифри. Тільки на цифри. На жаль... Ну, то щоб покінчити справу: можете за цю ціну брати машину.
Ми вдарили по руках.
— Слава тобі, господи, — сказав я, полегшено зітхнувши, — за довгий час перше дільце! Кадилак, здається, приносить нам щастя!..
— Мені теж, — підтримав мене Блюменталь. — Адже й я заробив на ньому п'ятсот марок.
— Та й справді так. Але чому ви, власне кажучи, так швидко його знову продали? Не сподобався вам?
— Звичайний забобон, — пояснив Блюменталь. — Я не обминаю жодний ґешефт, на якому можна заробити...
— Чудовий забобон, — відказав я.
Він похитав лисим черепом.
— Ви не вірите, але це й справді так. Це щоб на чомусь іншому не потрапити на слизьке. У наш час обминути якесь дільце, значить-спокушати долю! А на це тепер ніхто не зважиться.
Надвечір, о пів на п'яту, Готфрід Ленц з недвозначним виразом обличчя поставив передо мною на стіл порожню пляшку з-під джину.
— Хочу, щоб ти мені її наповнив, дитинко! За свій рахунок! Ти ж пригадуєш собі наше парі?
— Пригадую, — відповів я, — але ти раненько схопився...
Готфрід мовчки ткнув мені під ніс годинник.
— Пів п'ятої, — підтвердив я, — припускаємо, що це точний астрономічний час. Але ж кожен може часом запізнитись. До речі: я пропоную тобі подвійний заклад — два проти одного...
— Згода! — урочисто заявив Готфрід. — Це значить, що ти ставиш мені безплатно чотири пляшки джину. Героїзм приреченого! Чесний вчинок, дитинко, але й хибний...
— Почекаємо...
Я вже давно не був такий певний успіху, як це удавав. Навпаки, я припускав, що тепер уже напевно булочник більше не вернеться. Треба було його затримати тоді, вранці. Він був надто ненадійною людиною.
Коли гудок фабрики ліжкових пружин, що містилася навпроти нас, прогучав п'ять, Готфрід мовчки поставив передо мною на стіл ще три порожніх пляшки з-під джину. Тоді сперся на вікно і втупив у мене погляд.
— Щось така спрага в мене... — багатозначно сказав він через якийсь час.
У цей момент я виразно почув гуркіт фордового мотора на вулиці, і зараз же по тому машина булочника завернула до нашого подвір'я.
— Якщо тобі хочеться пити, любий Готфріде, — вимовив я з почуттям власної гідності, — то біжи швидше та купи дві пляшки рому, які я виграв у тебе на парі. Зможеш випити ковточок безплатно... Бачиш онде на дворі булочника? Психологія, юначе мій! А тепер прибери звідси оці порожні пляшки! Потім зможеш виїхати на заробіток таксомотором — адже для складнішої комерції ти ще замолодий. Привіт, синку!
Вийшовши надвір, я розказав булочникові, що машину, мабуть, можна буде придбати. Щоправда, клієнт править поки що сім тисяч п'ятсот марок, але коли побачить готівку, то, безперечно, віддасть машину за сім тисяч.
Булочник слухав мене так неуважно, що я аж остовпів. Нарешті я вимовив:
— О шостій я ще раз до нього подзвоню.
— О шостій?
Булочник стрепенувся, наче прокинувся від своєї заціпенілості.
— О шостій мені треба... — Він раптом обернувся до мене. — Поїдете зі мною?
— Куди? — здивувався я.
— До вашого приятеля, художника. Портрет готовий...
— Ах, от що! До Фердінанда Грау?
Він кивнув.
— Їдьмо разом. Тоді пізніше поговоримо й про машину.
Здавалося, ніби для нього важливо саме те, щоб не їхати самому. А для мене було важливо не спускати його з очей. Тому я швидко погодився:
— Добре. Але ж це досить далеко, то їдьмо ж негайно.
Фердінанд Грау мав кепський вигляд. Обличчя — землисте, опухле, під очима глибокі тіні. Він привітався з нами на дверях ательє.