Нам назустріч хитнулись вулиці й будинки. "Карл" ішов повільніше, але все ще ревів, наче дикий звір. Кестер зупинив машину поблизу цвинтаря. Він не поїхав ані до Пат, ані до мене, а став просто десь поблизу, очевидно, думаючи, що ми хочемо побути самі. Ми вийшли з машини. Кестер і Ленц негайно ж, не оглядаючись, помчали далі. Я подивився їм услід. На якусь мить мене охопило дивне почуття. От вони поїхали, поїхали мої товариші, а я лишився, не поїхав з ними.
— Ходімо, — сказав я Пат, відганяючи ці думки.
Вона подивилась на мене так, ніби про щось здогадалась.
— Їдь з ними, — сказала вона.
— Ні, не поїду, — відказав я.
— Тобі ж хочеться поїхати...
— Таке скажеш!.. — відповів я, знаючи добре, що вона говорить правду. — Ходімо!
Ми пішли вздовж кладовища, ще трохи похитуючись од вітру і швидкої їзди.
— Роббі, — звернулась до мене Пат, — я б краще додому пішла.
— Чому?
— Не хочу, щоб ти заради мене чогось зрікався...
— Що це ти надумала, чого це я зрікаюсь?
— Своїх товаришів...
— Я зовсім не зрікаюсь їх, адже я завтра вранці їх знову побачу.
— Ти ж розумієш, про що я говорю, — сказала вона, — ти раніше багато більше бував з ними.
— Бо тебе не було, — відповів я і відімкнув двері.
Вона похитала головою.
— Це зовсім інше.
— Звісно, що інше. Хвалити бога!
Я підняв її і поніс коридором до своєї кімнати.
— Тобі потрібні товариші, — сказала вона мені в саме вухо.
— Ти мені теж потрібна, — відказав я.
— Але не так, як вони...
— Це ще ми побачимо...
Я пхнув двері і спустив Пат на долівку. Вона не пускала мене.
— Я — дуже поганяй товариш, Роббі.
— Може й так. Але я й не хочу мати жінку за товариша. Хочу мати кохану.
— А я й не кохана, — промурмотіла вона.
— Хто ж ти така?
— Не половинка й не ціле. Так, фрагмент...
— А це найкраще! Це збуджує фантазію. Таких жінок люблять довіку. Стопроцентні жінки швидко надокучають. Повноцінні теж. А от "фрагменти" ніколи.
О четвертій годині ночі я провів Пат додому і повертався назад. Почало вже займатися на світ. Пахло ранком.
Я йшов додому вздовж цвинтаря, мимо кафе "Інтернаціональ". Коли ось відчинились двері шоферської пивнички біля будинку профспілок — вийшла дівчина. Маленький капелюшок, потерте червоне пальтечко, високі лакові черевики— я вже пройшов був мимо, коли раптом пізнав її...
— Ліза!
— То й ти ще живеш на цім світі? — сказала вона.
— Звідки це ти? — запитав я.
Вона зробила якийсь невиразний жест рукою.
— Ось чекала тут. Думала, що ти проходитимеш мимо. Адже це саме час, коли ти приходиш додому.
— Так, це вірно.
— Підеш зі мною? — спитала вона.
Я завагався.
— Не можна...
— Грошей не треба, — швидко вимовила вона.
— Не в тому справа, — відповів я необачно, — гроші в мене є...
— Ах, ось воно що, — гірко сказала вона і відступила на крок.
Я схопив її за руку.
— Ні, Лізо...
Худорлява і бліда, стояла вона на безлюдній сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді самотній і безрадісний, ні про що не думаючи, ні на що не надіючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів порозмовляли, стала довірлива й віддана. Стосунки у нас були не зовсім звичайні — часом я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона десь стояла і чекала на мене. Обоє ми під ті часи не мали нічого й нікого, отож та крихітка тепла і сумісного життя, яку ми могли один одному дати, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Тепер я давно вже її не бачив, а відколи познайомився з Пат — ні разу.
— Де це ти так довго була, Лізо?
Вона знизала плечима.
— Хіба не однаково... Оце хотіла з тобою побачитись. Ну, то я піду собі...
— Як же ти живеш?
— Облиш... — відповіла вона. — Не силуй себе...
Уста її тремтіли, обличчя було зголодніле.
— Я трохи пройдуся з тобою, — сказав я.
Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, прибрало дитячого виразу. По дорозі, в одній з шоферських пивничок, що були відкриті всю ніч, я купив їй трохи їстівного. Спочатку вона не хотіла, тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але стежила за тим, щоб мене не скривдити, щоб мені не дісталися гірші шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить було й чверть фунта, якщо ми ще беремо франкфуртські сосиски. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві порції сосисок.
Ліза мешкала в мансарді, яку вона собі трохи обставила. На столі-гасова лампа, коло ліжка у пляшці— свічка. По стінах-фото, вирізані з журналів та прикріплені кнопками. На комоді — декілька книжок — детективні романи, поруч з ними — пачка похабних фотографій. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.
Ліза жбурнула ці картки до шухляди і вийняла звідти злинялу, але чистеньку скатерку.
Я почав розгортати покупки. Ліза тим часом переодяглася. Спершу вона зняла плаття, хоч, як я знав, їй завше найдужче болять ноги — стільки ж треба побігати... Вона стояла передо мною у своїх лакових напівчеревиках до колін та в чорній білизні.
— Ну, як мої ноги? — спитала вона.
— Високий клас, як завжди!
Вона була задоволена з цієї оцінки і з полегшенням сіла на ліжко, щоб розшнурувати напівчеревики. Тоді простягла їх мені:
— Сто двадцять марок коштують! Поки такі гроші заробиш, то вони вже й розлізуться...
Витягла з шафи кімоно і пару збляклих оксамитових черевичків ще з кращих часів. При цьому всміхалася так, ніби в чомусь завинила — хотілось сподобатись... Мені раптом щось наче перетяло серце, наче тут, у цій комірчині, помер хтось близький мені.
Ми сиділи разом, я обачливо розмовляв з нею. Але вона все ж помічала, що це вже не те, що було. В очах у неї з'явився страх. Між нами ніколи не було нічого більше від того, до чого призводив випадок. Але, може, саме це й зобов'язувало і єднало нас більше, як щось інше.
— Ідеш уже? — спитала вона, коли я встав; спитала так, наче давно вже цього побоювалась.
— Я в одному місці умовився...
Вона глянула на мене:
— Так пізно?
— У справі. Дуже для мене важливій, Лізо. Треба спробувати знайти одного... Під цей час він сидить звичайно в "Асторії".
Жодна жінка не буде така кмітлива щодо цього, як дівчата Лізиного типу. Але таким дівчатам і не збрешеш так, як іншій жінці. Обличчя Лізи стало якимсь спустошеним.