— Ні...
— Я теж ні. Я — артист.
— Ну, то й як,воно?
— Та що там — треба ж якось жити, — відповів він сміючись, — а комедій скрізь і без театру досить.
Нас було п'ятеро — двоє вже літніх людей, троє молодих. Через деякий час у пивничці з'явився і Густав. Він тупо вирячив очі на наш стіл і підійшов. Я стиснув лівою рукою зв'язку ключів у кишені і вирішив будь-що оборонятися, аж поки не знепритомнію.
Але до цього не дійшло. Густав підсунув ногою стілець і з невдоволеною міною гепнувся на нього. Хазяїн поставив і перед ним чарку. Стали пити всі разом. Випив і Густав. Хильнули по другій. Густав скоса зиркнув на мене. Підняв чарку.
— Будьмо! — звернувся він до мене, але вищирив зуби, як пес.
— Будьмо! — відповів я і випив.
Густав витяг пачку сигарет. Простягнув мені, а на мене й не глянув. Я взяв одну, а йому дав вогню. Тоді я замовив подвійного кюммелю на всіх. Випили. Густав знову збоку подивився на мене.
— Дурило!... — сказав він, але вже зовсім іншим тоном.
— Телепень! — відповів я у тому ж тоні.
Тоді він обернувся до мене:
— Добрий був удар...
— Та це, може, й випадково... — Я показав йому свій великий палець.
— Не пощастило... — оскалився він. — Мене, між іншим, звуть Густав...
— А мене — Роберт...
— Добре. Ну, то як. Роберте, все в порядку? Я думав собі, що ти який-небудь матусин синок...
— Усе в порядку, Густаве!
Відтоді ми з ним заприятелювали.
Машини на стоянці повільно посувалися вперед. Артистові, якого всі звали Томмі, пощастило — попався пасажир до вокзалу. А Густав за якихось тридцять пфенігів мав їхати до найближчого ресторану. Він мало не луснув від люті, бо через яких-небудь десять пфенігів прибутку мусив знову ставати останнім у чергу на стоянці. А я дістав зовсім рідкісне доручення — везти пристаркувату англійку оглядати місто, їздив з нею майже цілу годину. А повернувшись на стоянку, підхопив ще пару дещо дрібніших доручень. Отож в обідню пору, коли ми всі знову сиділи в пивничці і поїдали наші бутерброди, я рже видавався сам собі досвідченим водієм. Щось у цій професії нагадувало братство старих солдатів. Тут сходилися люди найрізноманітніших спеціальностей. Не більше половини хіба завше займалися цим ділом, решта приблудились сюди різними шляхами.
Надвечір я в'їхав на подвір'я нашої майстерні у досить доброму настрої. Ленц і Кестер уже чекали на мене.
— Ну, скільки ви заробили, хлопці? — спитав я.
— Сімдесят літрів бензину, — відрапортував Юпп.
— Оце й усе?
Ленц з розпачливим виразом обличчя видивлявся у небо.
— Коли б же та дощ пішов! А тоді б якась невеличка аварія на мокрому асфальті під самісінькими воротами! Потерпілих хай би не було! Але добрячий, солідний ремонт!
— Дивіться-но сюди! — І я показав їм на долоні тридцять п'ять марок.
— Чудово! — вимовив Кестер. — 3 них двадцять марок — чистий прибуток, їх ми сьогодні роздушимо. Треба ж відзначити перший виїзд!
— Будемо пити крюшон з маренкою, — заявив Ленц.
— Крюшон? — запитав я. — Чому саме крюшон?
— Бо з нами буде Пат.
— Пат?
— Не роззявляй так широко рота, — сказав останній з романтиків, — ми давно вже про все домовилися. О сьомій заїдемо за нею. Вона в курсі. Якщо це тобі не спадає на думку, то ми собі самі якось-то зарадили. Адже ти з нею познайомився через нас.
— Отто, — звернувся я до Кестера, — ти бачив колись щось нахабніше за цього рекрута?
Кестер сміявся...
— Що це в тебе з рукою, Роббі? Ти її держиш якось навскіс...
— Думаю, чи не звихнув.
Я розповів історію з Густавом.
Ленц оглянув руку.
— Таки звихнув! Я християнин і відставний студент медик я тобі її відмасажую, незважаючи на все твоє хамство. Ходімо, ти, майстер боксу!
Ми пішли до майстерні, і Готфрід, взявши трохи масла, заходився розтирати мені руку.
— А ти сказав Пат, що ми відзначаємо наш одноденний ювілей як шофери таксі? — запитав я Ленца.
Він свиснув крізь зуби.
— А ти, може, стидаєшся, хлопче?
— Замовкни, ти, — сказав я сердито, бо знав, що Ленц не помилився. — Сказав ти це чи ні?
— Кохання, — заявив непохитно Ленц, — чудесна річ! Але воно псує характер.
— А самотність робить людину нетактовною, ти, горе-соліст!
— Такт — це мовчазна угода не помічати один в одного вад, замість того, щоб їх позбутися. Отож — це жалюгідна акція компромісу. На це німець — ветеран війни — не піде, дитинко!
— Що б ти зробив на моєму місці, — сказав я, — коли б хтось тобі телефоном замовив таксі, а тоді б ти побачив, що це Пат?
Ленц оскалив зуби.
— Я б ні в якому разі не взяв би з неї грошей за їздку, сину мій...
Я дав йому такого стусана, що він упав з свого триногого табурета.
— Ах ти, сарано бісова! Знаєш, що я зроблю? Я сьогодні ввечері просто заїду за нею на таксі.
— Правильно! — Готфрід підняв руки, ,ніби щоб мене благословити. — Тільки щоб воля була! Вона цінніша за любов! Та про це дізнаються вже потім. Але таксі тобі не дамо. Воно потрібне, щоб забрати Фердінанда Грау та Валентина. Це буде вечірка серйозна, урочиста!
Ми сиділи в садку маленького ресторанчика десь за містом. Вологий місяць, як червоний смолоскип, низько висів над лісами. Ніжно сяяли бліді свічки каштанів, за паморочливо пахнув бузок, а велике скляне барильце на столі перед нами, повне запашного вина, ясним опалом іскрилося в непевному світлі тільки-но згаслого дня; останній його відблиск синюватою і перламутровою плямою жеврів у вині. Хазяїн уже вчетверте наповнив його нам.
Фердінанд Грау очолював стіл. Пат сиділа поруч з ним. Вона пришпилила собі блідорожеву орхідею, яку він їй подарував.
Фердінанд виловив у своєму бокалі якусь комашку і обережно розплатав її на столі.
— Гляньте-но сюди, — звернувся він до нас. — Які крильця! Порівняно з ними оксамит — просто ганчірка! І оце створіння живе лише один день, а тоді — кінець...
Він подивився на всіх нас по черзі.
— А знаєте, брати мої, що найзловісніше в світі?
— Порожня чарка, — відповів Ленц.
Фердінанд ураз вивів його з ладу.
— Найбезчесніше в світі, Готфріде, це коли чоловік стає дотепником. — Тоді знову звернувся до нас: — Найзловісніше, брати мої, це час! Так, час! Ота мить, в яку ми живем і якою ніколи не володіємо.
Він вийняв годинник і простягнув його Ленцові перед очі.