— Авжеж, ти заграєш нам що-небудь, це й буде твій подарунок, — заявила Роза.
-Що хочете, — погодився я. — Все, що хочете.
— "З часів юності", — запропонувала Маріон.
— Ні, що-небудь веселе, — заперечив Кікі.
Його перемогли більшістю голосів, його взагалі не вважали за повноцінну людину. Я сів до піаніно й почав. Всі підспівували:
— З часів юності
завжди лине спів...
Як далеко тепер
до тих юних років...
Хазяйка вимкнула всі електричні лампочки. Лишилося тільки м'яке світло ялинкових свічок. Тихо плескалося з крана пиво, наче десь далеко в лісі струмок, і плоскостопий Алоїс примарою снував туди й сюди, як чорний Пан. Я почав другий куплет. З сяючими очима й з обличчями добрих міщанок стояли дівчата навколо піаніно... Але що це? Хто це там заридав, обливаючись сльозами? Кікі, солоний крендель з Лукенвальде?..
Тихенько розчинилися двері з великої кімнати спілки скотопромисловців. Мелодійно мугикаючи, зведений хор гусячим кроком підійшов до нас і вишикувався за дівчатами; Гріголяйт з сигарою в зубах — на чолі хору.
— Як прощався я,
там буяло життя,
повернувся назад, —
всюди пустка одна...
Тихо завмирали звуки змішаного хору.
— Чудово, — сказала Ліна.
Роза запалила бенгальські вогні. Вони сичали й іскрилися.
— Ну, а тепер що-небудь веселе! — гукнула вона. — Треба розвеселити Кікі.
— І мене, — озвався Стефан Гріголяйт.
Об одинадцятій годині прийшли Кестер і Ленц. Ми сіли з ними та з блідим Георгом за стіл біля стопки.
Георгу дали кілька скибочок сухого хліба, щоб він твердо став на ноги. Невдовзі Ленц зник десь у гаморі серед скотопромисловців. Через чверть години ми побачили його з Гріголяйтом біля стойки. Вони сплелися руками й пили на брудершафт.
— Стефан! — гукнув Гріголяйт.
— Готфрід! — відповів Ленц, і обидва разом вихилили свій коньяк.
— Завтра я пришлю тобі пакунок з кров'яною і ліверною ковбасою, Готфріде. Домовились?
— Чудово! — Ленц поплескав його по плечу: — Ти старий ветеран, Стефане!
Стефан сяяв.
— Ти так симпатично вмієш сміятися, — захоплено сказав він. — Люблю таких, що вміють добре сміятися. А я надто швидко починаю сумувати, це моя вада.
— І моя теж, — відповів Ленц, — тому я й сміюся. Іди сюди, Роббі, випий з нами за те, щоб у всьому світі невгавав сміх!
Я підійшов до них.
— Що сталося з тим юнаком? — спитав Стефан, показуючи на Георга. — У нього такий незвичайно сумний вигляд.
— Його легко зробити щасливим, — сказав я. — йому лише потрібна невеличка робота.
— В наш час це нелегкий фокус, — відповів Стефан.
— Робитиме все, що хочете.
— В наш час кожен готовий на все. — Стефан потверезішав.
— Хлопцеві потрібно сімдесят п'ять марок на місяць.
— Дурниці. Не проживе він на такі гроші.
— Цей проживе, — докинув Ленц.
— Готфріде, — сказав Гріголяйт, — я старий п'яниця. Нехай так. Але робота-діло серйозне. Не можна комусь її дати сьогодні, а завтра знову відібрати. Це гірше, ніж одружити, а потім на другий день відібрати жінку. Але якщо цей хлопець чесний і проживе на сімдесят п'ять марок, йому повезло. Нехай зайде до мене у вівторок о восьмій годині. Мені потрібна допомога в цій біганині у справах спілки тощо. Час від часу матиме додатково пакунок з м'ясом. Здається, дуже охляв, треба підгодувати хлопця.
— Слово? — спитав Ленц.
— Слово Стефана Гріголяйта.
— Георге! — гукнув я. — А йди-но сюди.
Почувши, про що йде мова, він затремтів. Я пішов до Кестера.
— Послухай, Отто, — сказав я, — якби ти міг усе своє життя прожити спочатку, ти б захотів?
— Точнісінько так, яким воно було?
— Так.
— Ні, — відповів Кестер.
— Я теж ні, — сказав я.
XXIV
Це сталося тижнів через три одного холодного січневого вечора. Я сидів у кафе "Інтернаціональ" і гуляв з хазяїном у "Сімнадцять і чотири" (1). В кафе було пусто, навіть повії не прийшли. В місті було неспокійно. Вулицями безперервно марширували колони; одні — з гучними військовими маршами, інші — з "Інтернаціоналом", потім знову довгі, мовчазні колони з транспарантами: люди вимагали роботи і хліба, незчисленні кроки лунали по брукові, ніби хід велетенського, невблаганного годинника. Надвечір уже дійшло до сутички між страйкарями і поліцією. Дванадцять чоловік було поранено. Вже кілька годин уся поліція була в стані тривоги. На вулицях лунали сирени поліційних машин.
— Немає спокою, — сказав хазяїн, показуючи мені шістнадцять, — з самої війни немає спокою Але ж тоді ми не хотіли нічого, крім миру і спокою. Збожеволів світ!
Я показав йому сімнадцять і загріб гроші з кону.
— Світ не збожеволів, — зауважив я. — Збожеволіли люди.
Алоїс, що стояв за стільцем хазяїна і час від часу втручався в гру, заперечив:
— Люди не збожеволіли. Тільки зажерливі стали. Один одному не зичить добра. А що всього стало надто багато, більшість не має зовсім нічого. Вся причина лише в розподілі.
— Це ясно, — сказав я і спасував з двома картами. — Але ця причина існує вже біля двох тисяч років.
Хазяїн відкрив карти. Набравши п'ятнадцять, він нерішуче глянув на мене. Потім прикупив ще, там виявився туз, і він програв. Я показав йому свої карти. Було всього дванадцять очок, і він з п'ятнадцятьма виграв би.
— До дідька, більше не хочу! — вилаявся він. — Це якесь підле дурисвітство! Я думав, у вас щонайменше вісімнадцять.
Алоїс замекав, як цап.
Я згріб гроші. Хазяїн позіхнув і глянув на годинник.
— Скоро одинадцять. Я гадаю, пора кінчати. Однак ніхто вже не зайде.
— А он ще хтось іде, — сказав Алоїс.
Двері рвучко розчинились. То був Кестер.
— Там якісь новини, Отто?
Він кивнув:
— Побоїще в "Прусських залах". Двоє тяжкопоранених, кілька десятків легкопоранених і з сотню заарештованих. В Північному районі дві перестрілки. Один поліцай убитий. Скільки поранених, не знаю. От так, а тепер, коли скінчаться великі мітинги, мабуть, почнеться ще гірше. Ти вже звільнився тут?
— Так, — сказав я. — Ми саме збиралися кінчати.
— Тоді ходім зі мною.
Я поглянув на хазяїна. Він ствердно кивнув.
— Ну, будьте здорові, — сказав я.
— Будь здоров, — мляво відповів хазяїн. — Будьте там обережні.
Ми вийшли. На вулиці пахло снігом. Листівки лежали посеред вулиці, як великі, мертві, білі метелики.
— Готфріда й досі нема, — сказав Кестер. — Стирчить там десь на якихось зборах. Ходять чутки, що їх там хотять розігнати, і боюсь, що там все може статися. Було б добре, якби нам удалося ще до кінця знайти його. Він же з гарячих.