Однак вона не зважувалася боронити перед суворим критиком свої твори. По-перше, Михайлові Івановичу важко було щось довести. По-друге, було б смішно заперечувати, що в її романі і в повістях немає прикрих прорахунків.
Вона розмовляла з Рудницьким переважно про свої закордонні мандрівки, про сімейні турботи, обговорювала міські новини ("Чули-сте, професоре, трамвай на Городецькій перевернувся?") і ніколи не починала бесіду про власну творчість, задуми.
— Я не можу пояснити, чому наші розмови з Рудницьким кружляли навколо літератури, але в літературу, як звичайно, не вторгалися,— розповідала пізніше Дарина Дмитрівна.— Може, тому, що я відчувала: Михайла Івановича мовби не боліли, не цікавили наші успіхи і невдачі...
Та все ж, здається, восени сімдесятого року я мимоволі став свідком великої "літературної баталії", яка розгорнулася у львівському парку імені Івана Франка між Дариною Дмитрівною і Михайлом Івановичем Рудницьким.
Власне, зачепив біду сам професор. Він поволеньки дибав собі алеєю догори, відпочиваючи, певно, після університетських занять, бо задирав шпакувату бороду вгору — спостерігав, як із дерев спадало, кружляючи, листя; інколи він зупинявся і тоді здавалося, що професор ловить вухом і душею щемливий шерхіт осіннього парку.
Ми сиділи з Дариною Дмитрівною на лавці поблизу кінотеатру і ще здалеку помітили Рудницького, його зупинки і наслуховування.
— Може, він надслуховує... чує, як восени минається наше життя? — промовила Вільде сумовито.— А вгазалі — це на нього не схоже... я не можу гарантувати, що наш шановний професор, приміром, помітив колись, як розбухає на гілці брунька, як дерево розпускає цвіт. Він вічний сліпий скептик.
Професор, гейби зачув її слова, бо заледве порівнявся з нею і почав глузувати з самого себе:
— Хе-хе, старію, певно, бо раптом, прошу вас, забаглось послухати в парку осінь. Раніше ні лірики, ні меланхолії за собою не помічав,— засміявся дрібно. І, урвавши сміх, спитав: — А ви, шановна Дарино, чекаєте тут хвилин натхнення?
— Ми чекаємо всякого доброго добра, професоре,— відбила удар Дарина Дмитрівна.— Ми ще чекаємо... нам потрібне натхнення, бо маємо поле попереду, позаду, навкруж.
—. Ви впевнені, що поле ваше, шановна Дарцю, засіяне, що дасть воно врожай, що нащадки не потопчуть його, не переорють і не посіють на ньому інші злаки?
— Я буду щаслива, якщо з посіяного мною уціліє у століттях хоч би один колосок. Це, мабуть, щастя для письменника прорости в інших століттях поміж іншими, але рідними людьми бодай одним зеренцем. Бо з чого, нарешті-решт, складається народна культура?
— Чи варто задля цього... задля одного зеренця жити і писати грубезні томи? — скривився Михайло Іванович.
— Варто, дорогий мій професоре,— Дарина Дмитрівна підвелася і взяла старого під руку.— І ви це самі чудово знаєте, як твориться духовний хліб людський. Та хіба спечеш хліб, не мавши у скринях зерна? Ну, признайтеся: говорить у вас добра людська заздрість? Правда? — Вільде, як молода, зазирнула Рудницькому в його гострі, насмішкуваті очі.
Я чекав, що старий професор відмахнеться, щось там гостре відріже, а він несподівано, мабуть, для самого себе цмокнув її у руку.
— Хто знає... хто знає, Дарцю, може, маєш рацію? — І, не попрощавшись навіть, потюпав, похитуючи головою, далі.
— Енциклопедія ходяча,— промовила згодом Вільде, маючи на уцазі Рудницького.— Тільки здається мені, що несповна він використав свої, знання... як на мене, щось бракувало в його літературознавчій роботі. Може, відчуття зв'язку з землею, з людьми, з історією? Колись, за санаційної Польщі, ми деколи з ним зустрічалися (бо не зчаста я могла вирватися з своєї Коломиї до Львова), і не раз ламали списи в суперечках. Запам'яталася наша літературна сварка десь у тридцятих роках, коли у квартальнику "Ми", що виходив, здається, у Варшаві, появилися роздумування "всезнаючого", як його тоді називали, критика Рудницького про те, що в українській літературі мало "європейських творів", що українські письменники не прагнуть сягати світових вершин, свою творчість орієнтують переважно на "домашній" ужиток.
Я тоді нагородила йому купу дурниць, але попри все виказала також, що в української літератури ТАКА історична доля: вона мусить бути і сторожем свого слова, і вчителем народним, і будівничим, і бу-дителем, і сурмою, і мечем...
Сказала я йому тоді:
— І прикро мені, що ви цього не розумієте. Він мені признався:
— Я, може, і розумію, Дарцю, та кликати когось угору треба.
— А хто буде в долах орати?..
...Я не впевнений, чи точно передав випадкову розмову Вільде з Рудницьким, зате намагаюся зберегти її зміст і дух.
І хочу ще додати, що Вільде, не зважаючи ні на що, глибоко шанувала Михайла Івановича Рудницького. Коли професор помер, то вона сумувала:
— Направду шкода цієї унікальної людини. Він кликав нас у гори, на вершини... І, може, мав рацію, коли посміювався з нашої боязні висоти? Тільки я гадаю, що можна піднятися високо, стоячи і на рівній царинці.
Переді мною сиділа радіожурналістка одного з львівських заводів Романна Володимирівна Данилюк, яка поспішила в редакцію "Жовтня" поділитися своїми спогадами про письменницю. Виявляється, вона була дуже близька до сім'ї Полотнюків, Дарина Дмитрівна навіть називала Романну Володимирівну названою донькою.
— Знаєте, чим мене, сироту, захопила Дарина Дмитрівна?— розповідає Романна Данилюк.— Людяністю, умінням відчути і зрозуміти чужу біду. Я познайомилася з нею на засіданні літературної студії у Львівському-університеті 1961 року, коли тільки-но була на першому курсі журналістики. Познайомилася і приросла до неї: бувала в Полотнюків часто вдома, допомагала в господарстві, разом із Дариною Дмитрівною ходила в Шевченківський гай полежати на сонці.
Першим подарунком від Вільде була книжечка з дарчим написом, другим — чудове зимове пальто (бо надворі стояли холоди, і Дарина Дмитрівна, мабуть, відразу помітила, що я бігаю не в дуже теплій одежині).
Я слухав Романну Володимирівну, потім читав її спогади, які вона написала на декількох сторінках, а переді мною стояла жінка, яка купила для сироти пальто.