Вона не розуміла людей, які, дарма, що числилися членами Спілки письменників, фактично роками і десятиліттями нічого не робили. І річ навіть не в тому, що Вільде по-людському дивувалася: з чого живе той чи інший член Спілки, річ у тому, що до письменницької роботи вона ставилася, як хлібороб до оранки і до жнив: треба орати і треба сіяти.
Коли Петро Інгульський піднявся з ліжка після інфаркту, то роздобув японський магнітний браслет, що нібито, якщо носити його на зап'ясті лівої руки, нормалізує кров'яний тиск.
— Тепер буду жити з цим чудо-браслетом сто років і два дні,— жартував, як звичайно, Петро Мокійович.
— Нащо, Петре, аж так багато,— цілком серйозно заперечила йому Вільде.— Я б вам, Петре, відміряла часу рівно стільки, скільки потрібно для написання роману чи, може, великої художньо-публіцистичної книжки про ваше рідне Поділля. Це мало... і це багато. За Верховиною у горах мені показували обіч дороги стару церковцю, яку гуцул будував ціле своє життя, бо йому, бачите, приснилося, що відразу помре, як тільки-но закінчить будівництво. Тому й розтягував, сердега...
— Чому, власне, про Поділля? — допитувався Інгульський.— Я половину свого життя прожив у Львові.
— Е, ні, Петре, львівське ваше життя — це редакційно-журналістська суєта: наради, "засідання" з приятелями і так далі. А Поділля — це криниця, з якої ви найперше напилися води. Ви ж бо знаєте, як пахне на Поділлі вода? І повірте мені: цього досить, щоб написати роман. Один відомий російський художник, здається, Аркадій Пластов (Вільде любила живопис) писав: митцеві інколи досить понюхати китичку сухих трав, зібраних в отчому краї, щоб відчути свій вічний зв'язок із рідною землею. Євшан-зілля, зрештою, не обов'язково повинно бути пахучим полином... досить іноді хлюпнути водою в обличчя, досить пошуму смерек, запаху диму, двох-трьох слів із пісні. Правда, усе це хвилює і болить,—журилася Дарина Дмитрівна наприкінці.—А ви, Петре, такий красивий і талановитий, носите від хвилювання японський магнітний браслет,— і хитала докірливо головою.
Не один раз я бачив її розгніваною.
Діялося це в редакції івано-франківської обласної газети "Прикарпатська правда", де в одному з кабінетів засідала секція прози обласного літературного об'єднання. На цей раз, приїхавши зі Львова на річні звітні збори літоб'єднання, секцію вела Дарина Дмитрівна.
Нас у секції нараховувалось не так уже й багато, може, з десять молодих літераторів, тому Дарина Дмитрівна кожного з нас слухала уважно, розбирала наші новели й оповідання буквально, як вона казала, "на патички", щоб зблизька було видно, чи є у вас, хлопці, бодай невеликий вогник до писання". Зрозуміла річ кожне слово відомої і авторитетної письменниці було для нас законом і одкровенням. Один із нас навіть сказав, що коли б у своїй початковій творчості ми мали Дарину Дмитрівну за вчительку, то, мабуть, не так довго, як це звичайно практикується, тупцювали б перед літературними порогами.
Вільде на це відповіла:
— Даремно ви маєте на мене велику надію. Це тільки вчені-філоло-ги знають, як писати художні твори... чи принаймні їм так здається, що вони це знають. А мені, літераторові з тридцятирічним стажем, мусите повірити, що не знаю і вас не можу навчити, як написати гарне оповідання, повість чи роман. Кожного разу приступаю до нової роботи з сумнівом: а чи вдасться?
Правда, я знаю, як не треба писати; це знання приходить з досвідом: обпечешся і вже наступного разу голими руками жар не будеш брати. Отак. Ось тут я вас, хлопці, і вчу, як не треба брати вогонь голими руками.
"Вільдишина наука" в цьому плані була безкомпромісна: у своїх вимогах до початківців відчувався максималізм, вона не давала скидок ні на "тему", ні на "молодість". "Читач не бачить: старий ти чи молодий, досвідчений чи школяр... читач розгорнув книжку і чекає від тебе сотворения сімох чудес світу",— говорила вона.
У розпалі розмови про літературну майстерність підвівся чорнявий учитель з Коломиї Михайло К. Він мав скептичну і трохи зарозумілу натуру, писав вірші і прозу — чимало своїх речей устиг видрукувати в обласній та районній газеті, ця обставина, очевидно, притупила в ньому самокритичне ставлення до власної творчості, бо випалив:
— Я ось, Дарино Дмитрівно, трохи бавлюся у літературу і хотів би послухати, що ви з приводу моїх творів скажете.
І треба було в цю хвилину бачити Вільде. її мовби хтось ударив батогом. З-перед наших очей зникла весела, жартівлива жінка, яка вміла про високі матерії говорити простими словами; із-за стола підвелася сувора, зблідла жінка, яка ледве стримувала себе, щоб не підвищити голос. Брови її нахмурилися, а очі за окулярами чомусь заплющилися. Вона, певно, збиралася накидати Михайлові і всім нам гору гнівних слів, обмежилася, однак, кількома фразами:
— Прикро мені, юначе, чути від вас таке... Для мене література з самого початку і до сьогоднішнього дня була і є тяжким і каторжним, і ще похвалюся — солодким трудом. А ви втяли: "бавлюся у літературу". В такому разі... чого ви тут, земляче?— і вона очима показала на двері.
Через багато років на урочистостях у Львівському театрі імені Марії Заньквецької з нагоди 70-річного ювілею Ірини Вільде, вручаючи їй вітальний адрес від редакції журналу "Жовтень", я згадав про цей давній випадок як про свідчення великої вимогливості письменниці до самої себе і до своїх колег. Вона вже за сценою шепнула мені на вухо:
— Ви знаєте, Романе, я пам'ятаю про цей випадок... тільки не пам'ятаю, чи направду я вигнала того початківця з секції?
— Здається, таки вигнали.
— І він не заходив опісля більше?
— Ні, не заходив ні через рік, ні через десять.
— То значить, я не помилилася,— Вільде полегшено зітхнула.—
Тепер бачимо, що був це випадковий перехожий, який хотів "побавитися" з літературою, мов із легковажною дівчиною. А тут, чоловічку, поту треба та й поту. І треба мати святу мету.
Якось у редакції журналу "Жовтень", членом редколегії якого Дари на Дмитрівна була кілька десятиліть, я спитав її із цілком звичайної цікавості:
— Ви багато їздили по чужих краях, зокрема були й за океаном. Здибалися з різними людьми — нашими краянами — з добрими, прогресивними, з так званими нейтралами і з відкритими ворогами. Що вам найбільше запам'яталося?