Дарина Дмитрівна володіла даром прихиляти до себе людей. Ми-ронюки в Пістині розповідали, що перебування письменниці в їхній хаті завжди оберталося у свято: Вільде влаштовувала "гостини", на які скликала сусідів, своєрідні жіночі вечорниці, а одного разу затіяла весілля для своїх знайомих, яке, щоправда, не відбулося через те, що котрась із наречених не з'явилася на визначений час. Сусіди Миронюків були здивовані щедрістю письменниці — кожному, в тому числі й малознайомому, вона могла позичити грошей, а якщо, чуєте, "котресь скривиться, як небожа, то письменниця про позичені гроші забувала". У Пістині на кожному кроці я подибував слід Дарини Дмитрівни: тут цікавилася, як тчуть верети, килими, ліжники, там записувала детально види і способи гуцульського ткання; на іншому подвір'ї її цікавили співанки, легенди; ще у третьому просто запитувала про життяб^ття, а в четвертому нотувала гуцульські діалектні слова, які вразили її, мабуть, своєю колоритністю.
Цілий Пістинь був насичений присутністю письменниці; Пістинь був замилуваний її скромною особою.
Уже у Львові зустрівшись із Дариною Дмитрівною, спитав її:
— Що спонукає вас лишати обжиту дачу в Дорі і мандрувати по гуцульських селах? Чого, скажімо, ви шукали в Пістині?
— Насамперед, шукаю людей... шукаю добрих людських стосунків, приятелю мій Романе. У Дорі на дачі все для мене знайоме, бачене: навіть надокучливе, бо дача — це тільки дача. Пістинь, наприклад, чи Шешори, чи Космач, чи Криворівня — то цілі світи. Ви, наприклад, будучи в Пістині, бачили біля старої церковці руїни чернечих келій, що схожі на нори, в яких, переповідають, жили схимники, що посталися, покутуючи чужі гріхи? Це тема, мій друже, для великого психологічного роману: людина бере на себе чужий гріх і покутує його до смерті.
— Але ж, як мені відомо, ні цього роману, ні будь-якого іншого на "карпатську тему" писати не збираєтеся. Вас далі цікавлять поглиблення і розширення "Повнолітніх дітей", працюєте над п'єсами і разом І-З'тим манить гуцульський край — його легенди, казки, повір'я, народне мистецтво. Чи не здається вам, що марнуєте дорогоцінний час?
— Чоловічку,— відповіла вона,— якщо я приїду в Пістинь чи в Шешори лише для того, щоб напитися води з гірської криниці, то вже мій час продовжений, не змарнований. Карпати — це моє життя, а не лише об'єкт для описування у літературних творах. Отак.— І несподівано закінчила: — А чи ви чули, що прадід Миронюків — Дмитро із Пістиня — гуляв в опришках? Я десь вичитала.
Ірина Вільде у низці творів, написаних до 17 вересня 1939 року, часто торкалася національного питання. Павло Архипович Загре-бельний у своїй рецензії на першу частину другої книги "Сестер Річин-ських" зауважив, що "...у романі, як мені здається, не завжди вдало поставлено політичні акценти в тих місцях, де йдеться про національне гноблення українців у панській Польщі. Національне щоразу витискує соціальне, створюється враження, що тільки українці були гноблені, а поляки були тільки гнобителями (хоч подекуди авторка й згадує гноблених поляків), проблема багатих і бідних змазується, натомість виростає тільки проблема гнобителів-поляків і гноблених українців..."
Ірина Вільде так відповіла рецензентові:
"...Дозволю собі посперечатись з Вами. Марксисти виходять— з дійсних даних даного часу і епохи. Дозвольте, що відповім Вам запискою чи краще випискою з щоденника Маркіяна Івашкова (героя роману — Р. Ф.), якого ви ще не читали:
"Мене переслідують не тому, що я син бідняка чи робітника, а то-су, що я-українець.
Мені не дають роботи не тому, що я пролетарського походження, а тому, що домагаюся її українською мовою. І не тому я безробітний, що для мене роботи взагалі нема, а тому, що за неї я повинен платити вірою і національністю своїх прадідів".
Вам, наддніпрянцям (писала далі Вільде), важко зрозуміти специфічні умови, в яких ми жили. Кожний українець-інтелігент, кожний кваліфікований робітник-українець, кожний селянин міг поліпшити свої матеріальні справи ціною "переходу на польське". Така політично-економічна тактика була тут (у Галичині — Р. Ф.) своєю дорогою..." (А. Загребельний. "Неложними устами").
Вільде писала, розмірковуючи над працею письменника: "...Гола теорія без усвідомлення кровного зв'язку з народом, без патріотичних почуттів до землі, яка тебе породила, без отого навіть трохи романтичного захоплення минулим і сучасним твого народу, без отого відчуття тотожності твого пульсу з народним небагато дасть. Вийде, як говорять інколи наші критики, дуже правильний, але емоційно мертвий твір..."
Розповідає поет Роман Лубківський:
— Я доволі часто спілкувався з Вільде, і міг би багато розповісти про Дарину Дмитрівну: я, хоч не часто, але бував у неї вдома. їздили ми з нею у далекі творчі відрядження, бував у неї в гостях на дачі в Дорі. Дарина Дмитрівна любила, коли до неї у Дору приїжджали Роман Іва-ничук, Василь Лозовий, Роман Кудлик та інші львівські літератори. Крім нас, за столом уже сиділа, бувало, громадка жінок — "Вільди-шиних приятельок", як вони себе називали. І про що ми тільки не розмовляли в літні гірські вечори: мріяли про нові твори, сперечалися з приводу прочитаного, жартували, виспівували за чаркою коломийок. Дехто з нас вирушав із дачі Дарини Дмитрівни в незабутні мандри по Карпатах: до Яремчі, Ворохти, Верховини, Косова...
З усіх, однак, вечорів у Дорі я найкраще пам'ятаю один: ясний, прозорий, навдивовиж голосний як дзвін. Скажеш слово — і покотиться воно, мов із срібла лите. Невидимі ліси на горах шуміли тихо і грізно. Дора улягалася спати — вогники у вікнах хат гасли, і здавалось, що попід вікнами по селу хтось ходить... хтось сильний і добрий... може, Чугайстер ходить і гасить вогні.
— Очевидно, варто було тільки з-за одного такого вечора приїздити бозна-звідки аж сюди на дачу? — чи то питав хтось самого себе, чи то стверджував.— Чи як гадаєте, Дарино Дмитрівно?
Вільде сиділа поміж нами, накинувши на плечі светр; вона ласкаво поглядала на нас, було їй, мабуть, приємно, що в її оселі, правда, ще недобудованій, звучали вірші, суперечки, пісні — вона намагалася "не відірватися" від молодих; вона не відповідала на запитання, а потім таки сказала: