Порівнюючи публічні злочини цього міністра, злочини незаперечні й, сказати б, європейські, з нікому не відомими злочинами в приватному житті, які привинювала герцогові міледі, Фелтон вважав, що з двох злочинців, які уживалися в Бекінгемові, більше винен той, чиї вчинки невідомі широкому загалу. Кохання цього фанатика, таке химерне, несподіване й жагуче, малювало йому безчесні й брехливі звинувачення міледі ще страхітливішими, ніж вони були насправді, подібно до того, як невловима для неозброєного ока, дрібніша за найменшу мурашку порошинка здається нам крізь збільшувальне скло жахливим чудовиськом.
Швидка хода ще більше розпалила його. Думка про те, що там, позаду, лишилася, наражаючись на небезпеку страхітливої помсти, жінка, яку він кохає, або, скоріше, обожнює, немов святу, нервова втома після недавніх переживань — усе це збуджувало його майже до нестями.
Він увійшов до Портсмута близько восьмої години ранку. Все місто було вже на ногах. На вулицях і в гавані били в барабани; військо, що мало відпливати з флотом, спускалося до моря.
Фелтон підбіг до адміралтейства, спітнілий та запорошений, червоний, як жар, від швидкої ходи й гніву. Вартовий не хотів його пропускати. Але Фелтон покликав начальника караулу і, вийнявши з кишені наказ, який йому доручено було передати, мовив:
— Терміновий пакет од лорда Вінтера.
Почувши ім'я лорда Вінтера, що його всі знали як одного з найближчих друзів його світлості, начальник караулу звелів пропустити Фелтона, який до того ж був вдягнений у форму морського офіцера.
Фелтон майже вбіг до палацу.
В ту мить, коли він входив до вестибюля, туди ж убіг незнайомець, теж увесь запорошений і захеканий до знемоги; він залишив на подвір'ї поштового коня, що, доскакавши до ґанку, тут же впав на коліна.
Обидва посланці водночас звернулися до Патріка, довіреного камердинера герцога. Фелтон послався на лорда Вінтера, незнайомець відмовився назвати будь-кого, сказавши, що пояснить, хто він такий, тільки герцогові. Кожен наполягав на тому, щоб його пропустити першим.
Патрік, знаючи, що лорда Вінтера зв'язують з герцогом не тільки службові справи, а й давня дружба, віддав перевагу тому, хто з'явився від його імені. Другому гінцеві довелось поступитися, і було тяжко дивитись, як він проклинає цю затримку.
Камердинер провів Фелтона через велику залу, в якій чекала прийому депутація мешканців Ла-Рошелі на чолі з принцом Субізом[240], і підступився до дверей кімнати, де Бекінгем, щойно прийнявши ванну, зі звичною ретельністю закінчував свій туалет.
— Лейтенант Фелтон, — доповів Патрік. — З'явився за дорученням лорда Вінтера.
— За дорученням лорда Вінтера? — повторив Бекінгем. — Впустіть його.
Фелтон увійшов до кабінету. Саме в цю хвилину Бекінгем кинув на канапу розкішний гаптований золотом халат і став одягати синій оксамитовий камзол, розшитий перлинами.
— Чому барон не приїхав до мене сам? — спитав Бекінгем. — Я чекав на нього сьогодні вранці.
— Він доручив передати вашій світлості, що дуже сумує з неможливості скористатися такою щасливою нагодою, але змушений лишитися на варті в замку, — відповів Фелтон.
— Так, так, — сказав Бекінгем, — я знаю, в нього там арештантка.
— Саме про цю арештантку я й хотів би поговорити з вашою світлістю.
— Кажіть.
— Цього не повинен чути ніхто, крім вас, мілорде.
— Залиште нас самих, Патріку, — звелів Бекінгем, — але будьте поблизу, щоб одразу ж з'явитись на мій дзвоник; дуже скоро я вас покличу.
Патрік вийшов.
— Ми самі, добродію, — мовив Бекінгем. — Кажіть.
— Мілорде, кілька днів тому барон Вінтер звернувся до вас з листом, в якому просив підписати наказ про заслання однієї молодої жінки на ймення Шарлотта Баксон.
— Так, добродію, і я йому відповів, щоб він привіз сам або надіслав до мене цей наказ, який я негайно підпишу.
— Ось він, мілорде.
— Давайте, — сказав герцог.
І, взявши з рук Фелтона папір, він швидко пробіг його очима. Переконавшись, що це саме той наказ, про який попереджав лорд Вінтер, Бекінгем поклав його на стіл і взяв перо, збираючись поставити підпис.
— Пробачте, мілорде, — мовив Фелтон, зупиняючи герцога, — але чи знає ваша світлість, що Шарлотта Баксон — не справжнє ім'я цієї молодої жінки?
— Так, добродію, мені це відомо, — відповів герцог і вмочив перо в чорнило.
— Отже, ваша світлість знає її справжнє ім'я? — спитав Фелтон уривчастим голосом.
— Знаю.
Герцог підніс перо до паперу. Фелтон зблід.
— І знаючи це справжнє ім'я, — повів він далі, — ваша світлість усе-таки підпише наказ?
— Безперечно, — відповів Бекінгем, — і навіть з особливою охотою.
— Я не можу повірити, — різким і уривчастим голосом сказав Фелтон, — що вашій світлості відомо — йдеться-бо про леді Вінтер…
— Мені це чудово відомо, хоч я й здивований з того, що це знаєте також і ви!
— І ваша світлість підпише цей наказ без докорів сумління? Бекінгем спогорда глянув на молодого офіцера.
— Добродію, — сказав він, — чи не здається вам, що ви ставите мені дивні запитання і що я виявляю до вас надмірну поблажливість, відповідаючи на них?
— Відповідайте, ваша світлосте! — вигукнув Фелтон. — Становище куди серйозніше, ніж ви, можливо, гадаєте.
Бекінгем вирішив, що молодий офіцер, з'явившись за дорученням лорда Вінтера, говорить від його імені, і пом'якшав.
— Без жодних докорів сумління, — повторив він, — бо баронові, так само, як і мені, добре відомо: леді Вінтер — велика злочинниця.
Обмежити її покарання засланням — майже те саме, що помилувати її.
Герцог пером торкнувся паперу.
— Ви не підпишете цього наказу, мілорде! — вигукнув Фелтон, ступивши крок до герцога.
— Я не підпишу цього наказу? — перепитав Бекінгем. — Чому?
— Тому що ви звіритесь зі своїм сумлінням і вчините з міледі по справедливості.
— Справедливість вимагала б вирядити її до Тайберна, — сказав Бекінгем. — Міледі — безчесна жінка.
— Ваша світлосте, міледі — ангел, ви це добре знаєте, і я прошу вас звільнити її!
— Оце так! — вигукнув Бекінгем. — Чи не збожеволіли ви часом, що розмовляєте зі мною в такому тоні?
— Пробачте мені, мілорде! Я розмовляю так, як умію; я намагаюсь стримувати себе. Мілорде, подумайте про те, що ви збираєтесь вчинити, і стережіться переступити міру!