Човен підплив так близько, як тільки було можливо, але недостатня глибина все-таки не дозволяла йому пристати до берега.
Фелтон увійшов по пояс у воду, нікому не довіряючи свою дорогоцінну ношу.
На щастя, буря почала вщухати. Тільки море ще лютувало. Маленький човен стрибав на хвилях, неначе горіхова шкаралупа.
— До шхуни! — наказав Фелтон. — Веслуйте швидше. Матроси почали гребти. Але море так вирувало, що весла ледве розтинали воду.
І все-таки втікачі віддалялись од замку; це було найважливіше. Ніч була така темна, що з човна майже неможливо було розрізнити берег, а про те, щоб з берега хтось побачив човен, годі було й думати.
На воді похитувалась чорна цятка.
Це була шхуна.
Поки матроси веслували до неї, Фелтон розплутав спочатку мотузку, а потім і хустку, якою були зв'язані руки міледі.
Вивільнивши їй руки, він зачерпнув морської води і збризнув утікачці обличчя.
Міледі глибоко зітхнула й розплющила очі.
— Де я? — спитала вона.
— Ви врятовані, — відповів молодий офіцер.
— Врятована! Врятована! — вигукнула міледі, — Так, ось небо, ось море! Повітря, яким я дихаю, повітря волі. Ах!.. Дякую вам, Фелтоне, дякую!
Молодий офіцер пригорнув її до серця.
— А що з моїми руками? — мовила міледі. — Мені їх наче здушили в лещатах!
Міледі звела руки: її зап'ястя й справді заніміли й посиніли.
— Бідолашна! — зітхнув Фелтон, дивлячись на ці гарні руки й сумно схиливши голову.
— О, це дрібниці, дрібниці! — вигукнула міледі. — Тепер я пригадала!
Вона кинула оком довкола себе.
— Він тут, — сказав Фелтон, ногою підсунувши до неї гаманець із золотом.
Втікачі підпливли до шхуни. Вахтовий гукнув до них; з човна відповіли.
— Що це за корабель? — спитала міледі.
— Шхуна, яку я найняв для вас.
— Куди вона мене довезе?
— Куди вам буде завгодно, аби тільки ви висадили мене в Портсмуті.
— Що ви збираєтесь робити в Портсмуті? — спитала міледі.
— Виконати наказ лорда Вінтера, — відповів Фелтон з похмурою усмішкою.
— Який наказ? — спитала міледі.
— Невже ви не розумієте? — сказав Фелтон.
— Ні; поясніть, прошу вас.
— Не довіряючи мені більше, він вирішив стерегти вас сам, а мені звелів одвезти на підпис Бекінгемові наказ про ваше заслання.
— Коли він вам не довіряє, як же він не побоявся доручити вам цей наказ?
— Хіба мені треба знати, що я везу?
— Ваша правда. І ви їдете до Портсмута?
— Я не можу гаяти часу: завтра двадцять третє число, і Бекінгем відпливає з флотом.
— Куди ж він рушає?
— До Ла-Рошелі.
— Він не повинен туди поїхати! — вигукнула міледі, забувши про своє звичне самовладання.
— Будьте певні, — відповів Фелтон, — він не поїде.
Міледі затремтіла з радості. Вона прочитала в найпотаємнішій глибині серця молодого офіцера: там була написана смерть Бекінгема.
— Фелтоне, — сказала вона, — ви великий, як Іуда Маккавей[239]! Якщо ви помрете, я помру разом з вами. Це все, що я можу вам сказати.
— Тихше! — зупинив її Фелтон. — Ми підходимо.
Справді, човен підпливав до шхуни. Фелтон перший вибрався по трапу й подав міледі руку. Матроси підтримали її, бо море ще хвилювалося. За хвилину втікачі ступили на палубу.
— Капітане, — сказав Фелтон, — ось особа, про яку я вам казав і яку треба цілою та здоровою доправити до Франції.
— За тисячу пістолів, — відповів капітан.
— Я вже дав вам п'ятсот.
— Це правда, — мовив капітан.
— А ось решта п'ятсот, — озвалася міледі, взявши в руки мішечок із золотом.
— Ні, — відповів капітан, — я людина слова, і я вже дав його молодому офіцерові. Решта п'ятсот пістолів я маю дістати, коли прибудемо до Булоні.
— А чи доберемося ми туди?
— Авжеж! — відказав капітан. — Це така самісінька правда, як і те, що мене звуть Джек Бутлер.
— Ну що ж, — мовила міледі, — коли ви дотримаєте слова, я дам вам не п'ятсот, а тисячу пістолів.
— Ура вам, чарівна дамо! — вигукнув капітан. — І дай мені Боже частіше мати таких пасажирів, як ваша милість!
— А тим часом, — сказав Фелтон, — довезіть нас до бухти… Адже ми з вами домовились, що ви приставите нас саме туди.
Капітан наказав узяти належний курс, і близько сьомої години ранку невеличкий корабель кинув якір у вказаній Фелтоном бухті.
Під час цього переїзду Фелтон усе розповів міледі: як, замість поїхати до Лондона, він найняв корабель, як повернувся назад, як видерся на стіну, забиваючи залізні гаки між камінням і стаючи на них, і як, нарешті, добравшись до заґратованого вікна, прив'язав мотузяну драбину. Все інше міледі було відомо.
Зі свого боку, міледі намагалася зміцнити Фелтона в його замірах; але вже з перших сказаних ним слів вона зрозуміла: молодого фанатика треба скоріше стримувати, ніж заохочувати.
Вони домовились, що міледі чекатиме на Фелтона до десятої години і що коли о десятій годині він не з'явиться до неї, вона рушить у дорогу сама.
Тоді, якщо він буде на волі, вони зустрінуться у Франції в монастирі кармеліток у Бетюні.
XXIX. Що сталось у Портсмуті 23 серпня 1628 року
Поцілувавши міледі руку, Фелтон попрощався з нею так, як прощається брат із сестрою, коли збирається на звичайну прогулянку.
Зовні він, як і завжди, здавався спокійним; але його очі блищали незвичним, якимось наче гарячковим блиском, обличчя було блідіше, ніж звичайно; він зціпив зуби, і слова, що їх промовляв коротко й уривчасто, виказували ті пекельні почуття, які лютували в його душі.
Поки Фелтон плив човном назад до берега, він не відводив очей від міледі, яка, стоячи на палубі, проводжала його поглядом. Вони вже майже не боялися погоні: до кімнати міледі ніхто не заходив раніше дев'ятої години, а щоб дістатися від замку до Лондона, потрібно не менше трьох годин їзди.
Фелтон зійшов на берег, видерся на стрімчак, востаннє помахав міледі рукою й подався в місто.
Дорога спускалася вниз, і коли він, одійшовши кроків на сто від берега, озирнувся, то побачив саму тільки щоглу шхуни.
Молодий офіцер поспішив до Портсмута, вежі й будинки якого, огорнуті вранішнім туманом, видніли перед ним за півмилі.
Прямо за Портсмутом на воді похитувалися під вітром кораблі, чиї щогли скидалися на тополиний ліс, оголений зимовими вітрами.
Швидко крокуючи вперед, Фелтон перебирав у пам'яті всі ті звинувачення, справжні чи вигадані, що за два роки пильних спостережень на службі та за ще довший час перебування серед пуритан він зібрав проти Бекінгема, фаворита Якова І та Карла І.