Цю історію я виписав із "Книжиці" рудівського дяка Стефана Савича, іі було занотовано туди якраз після віршів, що поклав я їх раніше. Здається мені, однак, не мав вона нічого спільного із тим, що відбулось у Рудівці, — це радше вигадка, ніж історія справдешня. Я ж уписую її тут через те, що, в силу випадковості, йдеться тут знову-таки про Петра. Однак саму історію я вже десь читав, можливо, навіть давно, ще в час навчання в академії. Зрештою, можна й пригадати, й попитати про те в самого дяка Савича — треба було повернути йому "Книжицю", оскільки умовлений річинець на те минув. Тягло мене в Рудівку і з іншої причини: хотілося ще раз зирнути в палкі В'юцчині очі, а ще — розпитатись докладніше і про того коня, про якого ходять поголоски вже по цілому краю. Оповідали, начебто прийшов гетьманський універсал щодо того коня: хто зловить його, той ніби дістане в посідання село, бо загадковий кінь утік із царських стаєнь. Я знав, що ті оповіді — небилиця, бо як сотенний канцеляриста читав усі папери, що їх слав по полках його ясновельможність, — універсалу про пошуки коня там не було. Все голосніше й голосніше оповідали і про месію, який начебто з'явивсь у наших краях. Оповідали, що й той псевдомесія простує саме в наш край, бо до нього також дійшла звістка про чарівного коня. Я пригадую, що про того-таки коня згадував Петрові-Юстину його приятель Іван Нечерда, здається, це був той самий Іван, котрого називали в Рудівці Іваном Дядечком. Мимохіть мені подумалося, що Стефан Савич таки щось більше знав і про коня, і про загадкове вбивство в їхньому селі, згадаймо хоч би його вірш, що його я виписав сюди раніше. З іншого боку, мені здається, що Стефан Савич уживав цей образ, маючи на увазі відомого Пегаса.
Цієї ночі мені знову приснилися рудівські поля, я начебто їхав ними верхи, а навколо завзято висвистував лютий вітер. Привиділася мені В'юцка Безкровна, яка блукала по росі, збираючи якісь трави, — була вона гола. Побачивши мене, кинулася втікати, і хоч біг я за нею конем, а наздогнати не зміг. Це наверзлося, мабуть, тому, що дув цієї ночі сильний вітер і зламав біля мого дому кілька дерев. Одне із них упало просто на ганок і розбило його, двоє ж звалило пліт. Через те цілий ранок сьогодні я займався господарством, найшовши теслів для поправи ганку і чоловіка, щоб підняв мені тина.
Хоч стоїть уже глибока осінь і листя на деревах майже нема, цієї ночі гримів грім. Люди урочать з того випадку нещасливий урожай на наступний рік, а дехто зв'язує цю подію з оповідями про появу в наших краях вогненного коня і месії.
Сьогодні прийшов з генеральної канцелярії лист, у якому знову йдеться про псевдомесію, знову стверджується, що такий чоловік, котрий оголосив себе месією, був у наших краях, але його зловлено й повішено, як злочинця, і що ніякого чуда через те не відбулося, чим люди увіч переконалися в його злонаміреності. Я прочитав цей папір і відніс його Іванові Скибі. Той вислухав мене досить байдужно і навіть позіхнув виказисто.
— А що я казав, пане канцеляристе, — сказав він. — Все це бабські вигадки. Приходьте-но краще до мене сьогодні, і я вас пригощу найчудовішою в світі варенухою.
Я пообіцяв зайти, але в глибині душі відчув жаль. Кожен чоловік, попри тверезість свою, все-таки сподівається на чудо, а коли виявляється, що й цього разу воно не збулося, який він не є тверезий, а розчарування відчуває. Може, тому я покинув канцелярію й пішов глянути, як теслі лагодять мій поламаний ганок.
Завжди любив, як пахне свіже дерево. Через це довгенько простояв біля теслів і вдихав на повні груди тон аромат. Дивитися на роботу підійшло а вулиці кількоро міщан: говорили вони майже весь час про вогненного коня. Питалися в мене за гетьманський універсал щодо того коня, але я відповів їм по правді. Дехто мені повірив, а більшість ні. Так само не всі повірили й звісткам про месію.
Теслі закінчили роботу під вечір. Я пригощав їх на оновленому ганку, потім навідав і наказного сотника — ми покуштували з ним і справді чудової варенухи.
Повертався я потемки. Ішов якомога повільніше, бо навколо мене ходила й шамотіла, дихала і зітхала широка, щедра осінь. Заколочувала в темені густі настої свіжих запахів: вільга, прохолода і тлін; хоч було повне безвітря, зривала поодинокі листки, які ще трималися гілки, і пускала їх до землі, з увагою стежачи за тим кривулястим летом.
Ще здалеку я почув запах свіжого дерева, він напрочуд погідно з'єднувався з духом леглого листя. Свіжі дошки матово світились у сутіні, і я спинився біля хвіртки, щоб помилуватися з того кольору й подихати сосновим духом. Вдихав у себе запах свіжого дерева — було мені на серці погідно.
Зайшов у порожній дім, і кроки мої лунко відбивалися у порожнечі. Лунко рипіла дерев'яна підлога, і я ходив по ній туди-сюди, не запалюючи світла. Думав я про Рудівку. Думав про те, що, попри нашу нехіть і навіть уразу, людина все-таки може бути у світі наче листок чи трава. Цілий вечір шепотіла про це мені осінь і рипить підлога, па якій я зараз ходжу. Найліпше було б лягти в ліжко і заснути з янголячим спокоєм у серці. Але не така була пора і не того мені хотілося. Знав уже: стукаються до мене в груди вірші, і я мав дати їм волю. А ще я мав щось велике-велике вирішити чи розв'язати якусь незвичайну загадку. Хтозна-яку, але вже стояв біля її порога. Вже мав ступити туди: ось-ось воно відбудеться, ось-ось просвітиться переді мною стіна, і побачу я широкий, залитий сонцем простір.
І справді, я дивився на стіну. На ній пропливали, з'являючись один за одним, всі рудівські обличчя, що ми їх колись зустрічали з Іваном Скибою. Я вдивлявсь у них з глибокою увагою й цікавістю. Вони начебто знову оповідали мені все, що я знав і вже тут записав, і я намагався поєднати ті розповіді із тим, що довідався потім. Хотів все-таки зв'язати історію Петра убитого з історією про Петра утеклого. Знав напевне: один із цих вузлів — справжній. Один із цих вузлів маю розрубати, і це потрібно перш за все мені самому, легко-бо згодитися, що людина — як листок чи трава, але важко тим листком чи травою бути.