Петро скидав сорочку.
— Покупаємося, — сказав, безгучно сміючись, — Цілий світ тепер річка, ха-ха!
Рвонув очкура і вистрибнув просто в струмені. Іван роздягався й собі.
— Стривай! — закричав він.
Помчав з реготом за Петром, і той так само з реготом утікав. Посковзнувсь і покотився з горба, обмащуючись в болото. Іван покотився за ним слідом, і вже бігли вони один за одним, чорні, як чорти. Дощ вимивав у них на тілі світлі смужки, Петро повертав до Івана мокре обличчя з прилиплим до голови волоссям, рот його кругле розтулявся, а очі несамовито блищали.
— Га-га-гаї — горлав він. — Не спіймаєш, чортова болячко!
— Спіймаю! — кричав Іван і кидався несамовито за Петром.
Вони мчали по калюжах, які поналивалися серед трави, розбризкуючи віялами воду, інколи той чи той гримав об землю, скидуючи руками й ногами, підхоплювалися і знову бігли. Лискавиці начебто батогами шмагали небо, осяюючи їхні обличчя з виряченими очима та розверстими ротами. Іван стрибнув, щоб схопити Петра, але руки його посковзнулися, і він упав обличчям просто в траву. Тоді Петро крутнувся дзигою і сів верхи на розпластаного приятеля.
— Ну, хто кого? — спитав він, заламуючи Іванові руки за спину.
— Пусти! — загорлав Іван. — Пусти, бо болить!
Петро відпустив приятеля, і той, влучивши мент, вислизнув з-під Петра і навалився згори на нього — дощ ще густіше полив на них, розмиваючи, наче глиняних. Тоді Іван схопив Петра за волосся і занурив у калюжу.
— Га-га-га! — засміявся на всю горлянку. — Га-га-га! Тоді відпустив Петра і сів по-турецькому, підставляючи плечі під дощ.
— Ану, давай, хто кого поборе, — скочив на рівні Петро. Він став супроти Івана, зігнувшись і наставивши руки, той скочив і собі, і вони почали помалу наближатися один до одного. Відтак скрикнули голосно й водночас і, схопившись обіруч, почали хилити навзаєм супротивника до землі. Розмочена земля пливла під їхніми ногами, зверху лив і лив дощ, трава стала розмокла й слизька, вони попадали в багнюку і ворочалися там, насідаючи, — Петро на Івана чи Іван на Петра. Тіла їхні стали заболочені, сірі й лискучі, з їхнього плетива виставлялася вряди-годи нога чи плече. Інколи з'являлося перекошене чорне обличчя з розтуленим ротом і заплющеними очима; чвакала грязюка, чути було хрипке дихання й плескіт, коли хтось із них розвертався й ляпав по калюжі. Все це поливав щедро дощ.
12
Вранці Петро повертався до господи. Йшов неквапно, черпаючи босими ногами калюжі, що густо стояли серед трави: світ довкола блискотів міріадами золотих та срібних іскор. Груди його дихали вільно й широко, бо повітря прочистилося і проясніло. Але ще здаля помітив розчинені навстіж ворота, а що такого раніше не бувало, подався до них підтюпцем.
Біля ганку сиділи обидва пси; побачивши його, вони неохоче зійшли з місця, начебто звільняючи йому дорогу. Він скочив притьма на ганок і різко відчинив двері.
Лідія лежала долілиць на полу, а коли він спинився на порозі, звела запухле від сліз, подряпане лице.
— Що сталося? — видихнув він злякано.
Вона повільно сіла, і з очей їй знову посипалися сльози.
— Що сталося? — спитав він. Вона здригнулася.
— Велике нещастя сталося, Юстине! — сказала, давлячись плачем.
— Чого ви назвали мене Юстином? — спитав він здивовано.
— О-ох, важко мені говорити про це, Юстине, — захитала вона головою.
Стояв перед нею, випростаний і поблідлий.
— Хтось напав на вас? — спитав зимно.
— Самі ми на себе напали, — відповіла вона кволо. Тоді встала і, побачивши папір, що валявся й досі на долівці, як кинув його переляканий школяр, підняла його.
— Отут воно написано, наше нещастя!
— Це мій папір? — спитав Петро здавлено.
— Та вже ж твій папір, Юстине. І це там написано, що ти не Петро, а Юстин, і що… і що…
— Що? — підійшов він до неї, аж зеленіючи з виду. Тоді вона звела кулаки і затарабанила раптом ними йому в груди.
— Що я твоя мати, Юстине! — закричала вона пронизливо. — А Симон, що ти його вбив…
— Мій батько? — спитав самими вустами.
— Твій батько, — заридала вона, спускаючись на лаву і затуляючи руками обличчя.
— Стривайте, тут щось не так, — сказав Петро. — Замолоді ви, щоб бути моєю матір'ю.
— Не замолода! — сказала вона глухо, тримаючи долоні біля обличчя. — Я народила тебе в шістнадцять років… О Юстине, сину мій нещасливий! — захиталася вона в розпачі. — Чом ти не сказав, чий ти єсть син і якого роду… — Вона потопила свої слова у сльозах.
Стояв нерушно серед хати і мав зелене обличчя і сині вуста, а сині вуста зашепотіли, аж ледве вона розчула:
— Так, були в мене листи про те писані, але, самі знаєте, не вмію я їх читати.
На ті слова крикнула крізь плач і сльози Лідія:
— Це ми, ми спустили тебе в засмоленому човнику, бо помер ти був! Батько ще того човника сам і робив…
Вони замовкли на якийсь час — Лідія плакала, а він стояв і дивився.
— Не було тут моєї вини, — сказав спроквола.
— А хіба я кажу, що була? Кажу, що нещастя велике впало на нашу голову. І не знаю я, — протягла вона тужливо, — не знаю я, як тобі свій гріх спокутувати…
— Зате я відаю, — сказав Петро-Юстин. — Покинути мені вас треба…
— О ні, бога ради! Що я сама тут удію! Та й куди ти підеш, коли такий величезний гріх у тебе на плечах! Але він стояв серед хати холодний, начебто скрижанілий.
— А чи зможу жити я тут, де щоступня волає до мене батькова кров? Як я житиму біля вас?
Злякано стрільнула в його бік поглядом і зробилася покірна й жалюгідна.
— То, може, якось забудемо, Юстине… Якось витравимо з себе, люди про те й не знають… Сам же сказав: невинні ми…
Зітхнув тяжко й обдивився покій, в якому стояв. Але, здається, не побачив нічого. Тоді спинив погляд на вікні, в якому спокійно стояла велика і важка соняшникова голова.
— Не судилося нам, мамо, жити разом, — сказав, дивлячись на ту голову. — Буду, мабуть, сам витравляти з себе гріх мій…
На соняшникову голову сів горобець і, перехилившись, дзьобнув їй у лице. І забіліла на тому лиці свіжа біла ранка, а горобець, розлущивши, проковтнув насінину і наїжачився.
— Дайте мені на дорогу хлібину і грудку сиру, — сказав безбарвним голосом Петро-Юстин.
Горобець удруге клюнув соняшинину в видок, і неподалік першої засвітила друга біла ранка. І були ті дві ранки, як очі, і дивилися сюди, в хату, але в хаті не побачили нікого, бо й не було вже там нікого, хіба що стояла на порозі мала, задрипана істота в дірявому каптанику, з обскубаною борідкою і слізливими очима — був це Той, що доми в пустку перетворює.