2
Вони сиділи один супроти одного: Тиміш Мохна і Петро Гайдученко.
— Ось ми вже підняли по третій, — сказав тонким, тихим і бляклим голосом Петро, — а ти мені нічого й не говориш.
— А може, я хочу тебе вгостити, як доброго сусіда й приятеля, — показав широкі зуби Тиміш.
— Чи такий я вже приятель тобі? — спробував усміхнутися Петро, і той усміх був, як тонка павутина. — Мабуть, про борг мій хочеш нагадати?
— Може, й про борг, — сказав Тиміш, і його гарне продовгувате лице посерйознішало. — Сам знаєш, річинець не за горами. Зможеш віддати?
Петро понурився, обличчя його стало бліде й постаріле. Мовчав, тільки дихав, ледь посопуючи, тоді як пальці крутили, перевертали і стискали порожню чарку.
— Чого ж мовчиш, Петре Гайдученку?
Але Петро мовчав. Звів тільки на Тимоша великі, сині й печальні очі, і стали вони вологі й теплі — жаль у них був, туга та біль.
— Таки не віддаси мені боргу? — спитав задоволене Тиміш. — Тепер я можу й судитися з тобою, добро твоє забрати й хату.
— А мо, трохи зачекаєш?
— Міг би й зачекати, — сказав Тиміш. — Але тих грошей ти все одно не дістанеш. Хіба б скарб де знайшов…
— Я з чумаками збирався йти, — сказав Петро несміло.
— З чумаками? — розреготався Тиміш, аж брови стали йому сторчака, а обличчя ще більше витяглось. — Чи ж візьме тебе хто за товариша, такого кволого?.. В тебе біда була, Петре, то я тобі й запоміг. Але свого губити теж не можу. Ніхто на моєму місці свого не губив би…
— А коли обдереш мене, як липку, — тонко й майже з плачем сказав Петро. — Як тоді житиму?
— Женитися тобі не треба було, — сказав гостро Тиміш.
— А коли я сам як палець був у цьому світі? — спитав так само тонко Петро. — Коли ні батька в мене, ні матері, а з родичів, і то далеких, тільки ти?..
— Через це й покликав тебе сюди, — сказав Тиміш. Його голос при цьому став деренчливий, наче важко йому було й слова ті змовляти.
— Чогось, може, хочеш од мене? — спитав з надією Петро. — Все для тебе зроблю…
— Ось вип'ємо й побачим, чи так уже все, — тим-таки силуваним голосом сказав Тиміш і вилив у себе трунок, наче хотів змастити деренчливе горло. І він його змастив, бо те, що сказав потім, мовлено було звичайно, навіть буденно, з малою усмішкою на вустах:
— Я надумав таке, що ти й хазяйство своє збережеш, і борг твій спишу. Одне тільки мусиш: мовчати як риба. Мовчатимеш, то й гаразд буде, а розпустиш губу, всього позбудешся. І зла я тобі не мислю, Петре, маєш хазяйство — май! А що не годиться і свого дарувати, то придумав я отаке. Не спаде з тебе й порошина, і ані колеса з дому не винесеш. Час все водою змиє й покриє, одно мусиш — мовчати!
Вже був трохи підхмелений, бо й затинавсь у мові, при тому наставив до Петра очі й дивився пильно і влізливо, наче чекав, щоб той сам здогадався, про що йдеться.
— Не розумію я тебе, Тимоше, — кволо озвався Петро.
— Діло просте, — роблено засміявся Мохна. — Жінкою зі мною поділись…
Петро розтулив рота і нетямкувато дивився на співбесідника.
— Жінкою? — перепитав.
— Авжеж, жінкою, — вільніше розсівся на лаві Тиміш. — І ти нічого не стратиш, і я свій борг у тебе заберу.
— Але ж, Тимоше, — прошепотів Петро, — чи ж то годиться?
— А годиться, що я тебе з хазяйства обдеру? Не годитиметься, коли люди про те дізнаються…
— Не знаю, чи можу тут щось вирішувати, — затинаючись, проказав Петро. — Про неї ж ідеться.
— Того не бійся, — запосміхався Тиміш. — Коли вона не захоче, то я і від боргу відступлюся і від неї. Аби тільки ти не заважав…
— Гадаєш, вона на те пристане?
— А чого їй не пристати? Це як вода. Змиє — і сліду не лишиться.
— А коли діти будуть?
— Багато ти їх з нею виплодив?
Петро почервонів і подивився злякано на співбесідника, відтак поблід і став тихий-тихий, закоцюбнувши перестрашено.
— Хочу добра тобі, Петре, — заговорив улесливо Тиміш. — Немає інакшого способу, щоб віддав ти мені борг. І силувати твою жінку не буду я також, навіть не проситиму, щоб ти їй це наказав. Одне з тебе опитується: мовчи. Заплющ очі й прикуси язика. Коли треба, вийдеш з хати і погуляєш…
— Чи ж немає в тебе своєї жінки? — спитав Петро зовсім кволо.
— Про мою жінку давай не говоритимем, — сказав гостро Тиміш. — Тут уже я сам справлятимуся. А щоб людям у вічі не кидалося, заприятелюймо. Ти при моєму столі сидітимеш, а я при твоєму.
— Гріх те все, Тимоше!..
— Гріх не тобі, а мені. Навіть жінці твоїй не гріх, бо тебе й хазяйство рятує. Цей гріх я сам і спокутую. Головне ж, від людей затаїтися, бо тоді і ти, і я, і жінка твоя пропадем.
— А доки?
— Доки не насичуся. А насичуся, віддам папір, де твою позику записано. Віддав би зараз, та боюся: не витримаєш ти і галасу наробиш.
Говорив те свистячим шепотом, прихилившись до Петра, поблискуючи насторожено очима, але були в хаті самі: могли й не таїтися. Петро ж так само незвідь-чого перейшов на шепіт і так само озирався, і мінилося його обличчя, червоніло чи блідло: не міг і досі отямитись.
— Я тебе до цього не силую. Своє повинен узяти, а як тобі сподобніше, вибирай. Щось таки мусиш утратити, Петре. Давай вип'ємо, щоб ліпше тобі думалося.
Але Петро похилився над столом, наче підтятий. Важко дихав і мовчав. Пересмикувалися раз по раз його плечі, думав він, думав, а що голова його була тупа й захмелена, то й не міг нічого придумати. Коли ж утиснув йому в руки Тиміш чарку, підніс її до рота і ковтнув, а тоді знову похилився і думав, думав; туга жилка стала йому серед лоба й запульсувала, а зуби стис, аж зарипіли, наче потрапив між них пісок; руки лежали на столі, покритому убрусом, вишитим у велику квітку, і дивився він на одну з квіток, яка раптом теж рухатися почала на білому полі так само, як друга й третя побіч, — почали проростати ті квіти, витинаючись із стебла й розгортаючи пелюстя. Тоді запахло навколо якось дивно, і він замість думати про те, що сказав Тиміш, почав пригадувати, звідки знає той запах. І пригадався йому луг, по якому йшли босі вони з тією, котра стала потім Гайдучихою, і блискотіла до нього вона великими темними очима, і саме на тому лузі цілував він несміливі її вуста, і на смак ті вуста були наче травник — напій, що гарно вміла його жінка виготовляти. Знав: пахнуть так усі трави і квіти, які росли в той момент біля нього, пахло так небо, що низько спустило над ними зорі, і ріка, яка застигла, наче живе срібло. Відтак ще більший подив відчув Петро від усього, що тут відбувається, і поставив супроти Тимоша вже зовсім захмелілі очі: