ВІРШІ ПРО ВІТЕР, ЩО НАПИСАВ Я В ОСІННЄ НАДВЕЧІР'Я
Цей вітер мокрий, дикий, б'є вікна, моросить,
Зітхання предковічне у дім мій заносить.
Пливе ніч темно, сліпо, невгадно, морочно,
І крутить вітер танок химерно і скочно,
І крутить світ дрімливий, холодний і сірий,
І пало стає в серці тепла, світла, віри,
І мало в серці сили здолати цю хвищу,
Тож він і шаленіє, і рветься, і свище.
Що станеться зі мною в цій миті і другій,
Чи в радість обернуться мій смуток і туга?
Чи я знайду ту силу, щоб вийти із цього
І вечора, і вітру й зійти на дорогу?
Дорога, наче привид, у світлі манячить,
Не кличе і не вабить, та зводить, одначе.
Постій, дай зупинюся, химерний навійло,
До тебе чашу ставлю — ану ж бо, налий-но,
Я вип'ю трунку твого, щоб вийти із ночі,
І розтоплю на срібло свої смутні очі,
На золото — свій розпач, і в першому слові
Скріплю до світу смак я відвічний любові.
Але й такого писання було не досить, щоб звільнитись од тягаря туги, яка так важко мене пригнітила. Тоді я зробив ще одне — це чиню не так часто, а тільки в особливих випадках: сів перечитати чудні, як на мене, записи, зроблені дідом моїм Іллею. Вони перейшли у спадок саме мені: задля них я поступився сестрі родинним сріблом — дідів діаріуш цінніший мені срібла. Віддав оправити його у шкіру із застібками, і він лежить у мене серед інших книжок. Я читав цей рукопис не раз і знаходив щоразу щось раніше непрочитане. Мій дід був чоловік нещасний, але й мудрий. Він любив світ, хоч не знайшов у ньому доброго ладу — надто високою мудрістю хотів жити. Він вірив у сни та візії, бо вони, очевидно, часто його навідували, однак більше було того, що вклала йому в голову мудрість його часу. Часом дідові одкровення мене увіч веселили (була це мудра наївність старих дітваків), а часом смутили. Отож просидів я над рукописом далеко за північ — сьогодні дідова історія мене смутила. Захотілося раптом прийти з цієї моєї ночі у ніч його, у його вічність, простягти йому руку й поспівчувати; не було в дідовому житті людини, яка зробила б це по-справжньому за його життя. Мені захотілося повернутися духом у минулий час і завітати на пасіку діда Іллі тією тінню, які любив він описувати. Але ніколи, ніввіки не зможу я, діду, прийти до тебе навіть тінню — ми розминулись у цьому світі. Єдиний спосіб, діду, з'єднатися мені з тобою — поспівчувати тобі. Ти обірвав свій рукопис на півслові, і я відчуваю од того жаль; ти хотів миру, не маючи його, і я співчуваю тобі; ти славив неспокійність духу, а жив убогим життям, хотів любити й не мав кого — я відчуваю від того жаль. Дивні ночі бувають, діду. Такі ночі, коли й справді можна повірити в казку чи в небилицю. І я вірю в казку, що ти знав про мене, бо книгу свою якомусь читальнику посилав. Ти послав свою книгу найретельнішому читальнику: він читає й перечитує її, і співчуття його — ніби вогняна квітка серед ночі. Вклоняюся твоїй пам'яті, діду, але не перестаю через те співчувати тобі: жаль мене з'їдає, жалкий жаль!
РОЗДІЛ IV
Петро утеклий третій
1
Про третього Петра утеклого розповів мені, бувши у нас на ярмарку, батуринський війт Семен Герасименко, якого в'яже зі мною давня знайомість. Я слухав ту печальну історію і думав, що цієї осені майже не було сонячних днів і оце тільки з тиждень, як вони тривають. Вчора я мимохіть згадав при Івані Скибі рудівську історію і не втерпів, щоб розповісти про двох Петрів — Запаренка й Легенького, яких вважають за пропалих.
— Я вже забув про ту нашу поїздку, — сказав наказний сотник. — Маєте, пане канцеляристе, причину перейматися тією історією? Чи не проходить їх через наші руки десятки?
– І все-таки, пане Іване, — сказав я. — Чоловік — не голка, в сіні не губиться. Ми так і не дізналися, хто той Петро.
— Бо й не треба нам того, — спокійно відрік Іван Скиба. — Коли б за ним хто пошукував, напевне, дійшов би й до нас.
Мені на мент здалося, що Скиба таки правий, коли не бере близько до серця всіх оцих поточних історій. Адже є в світі речі, які вписуються в книгу справ поточних, а є й такі, що безнадійно губляться в часі. Книга справ поточних, міркував я, — це книга буття людського. Події, гідні запису, відбираються за неухильною логікою, а все дрібне й неважливе закономірно відсівається. Воно губиться в безмежному, схожому на рудівське, яке я й досі забути не можу, полі часу, і немає звідти вороття. Однак, живучи в світі, я здобув ще одну науку. Побіч із тим важливим і потрібним живе в людині ще щось, чого не торкнеш пальцем: наша неповторність у світі. Саме тому я й сказав Івану Скибі, цьому великому пошанувачу земних благ, що людина не голка — в сіні не губиться, хоч часто людське життя буває як подих вітру. Кожна квітка в цьому світі, думаю я, розквітає по-своєму, і немає між ними подібних, як немає справжньої поверненості. Так само немає подібних і між людьми, і саме в тому цінність людського існування. Можливо, тому не байдужий я до тієї, здавалося б, простої історії. Не можу згубити в часі таємницю Петра утеклого, бо так я гублю в певний спосіб частину себе. Отож мене й починає цікавити не тільки те, що буденне, а сокровення, до якого не кожен може дібрати ключа. Через це мої пошуки Петра утеклого — не проста цікавість: не годен я без болю відчувати, що людина може пропасти безвісти по-справжньому. Оця "безвість" впливає в мою душу і наливає її своєрідною гіркотою. Людина ж, хоч і, як трава чи квітка, існує в цьому світі, думаю я, має щось високе. Через це не повинна губитися, як трава чи квітка, — принаймні цього хоче моя душа. Відчуваю коріння таких думок, воно глибоке. Воно — це наша надія втриматись у світі й утвердитися: в душі ніколи не вгасає потяг до безсмертя. Він і є протестом живого серця супроти повсякчасної тлінності й загину. Цей страх весь час живе в мені, і я розумію, що саме він живить усіх, хто прагне сьогосвітньої слави. Дивне й химерне оце намагання зберегти себе під сонцем, але людина все-таки не трава…
Так думав я і після того, як пішов від мене батуринський війт Семен Герасименко; надвечір знову подув вітер. Знову я слухав шум дерев за вікнами, але очі мої жили не тут.