— Чи треба конче думати, чим це кінчиться?
— Тебе, хазяйську дочку, виб'ють на ратушу різками, а я повинен буду повернутися до жінки, також закуштувавши київ…
— Я це знаю, — прошепотіла вона. — Твоя жінка тобі смерті зичить.
— А то ж чому?
— Тоді зможе з Кошанським шлюб узяти.
— Звідки знаєш?
— Мати казали. Так радіє, що це з тобою приключилося. Я оце довго думала… Знаю тебе: і під киями мене не викажеш. Тому сама зголошусь і врятую тебе.
— Собі ганьбу на голову взявши, — сказав він, — а мене не вирятувавши…
— Що ж нам робити, Петре? — зойкнула вона. — Адже видить бог: не злодій ти, не злодій!
— Звісно, що не злодій, — тихо сказав Петро. — А робитимеш те, що тобі скажу…
В його змертвілий голос вкралися теплі нотки, очі ж начебто позбулися нерухомої закляклості і вперше блиснули ясно й жваво.
— Вони не посміють мене вбити, — сказав він. — Розграблять моє добро, а на більше їх не стане. Вирок виречуть, але я їх, Горпино, добре знаю: малодушні вони й боягузливі…
— Що ж вони тобі зроблять?
— А нічого. Виб'ють киями і проженуть із міста.
— Ой! — затулила рота Горпина.
— Не страшись, — сказав він тепло. — Знаю: так воно буде. Я їх оскаржити не зможу, бо завжди одного винуватять, а не громаду. Коли затаврують мене — гірше, а ні — вільним чоловіком учинюся…
— А коли тебе все-таки повісять?
— Не стане в них на це духу, — сказав Петро. — Кожен, добром моїм поживившись, не схоче брати ще я цього гріха собі на голову.
– І все-таки боюся я, Петре, — сказала Горпина. — Дуже боюся!
— Я вже все розміркував, — спокійно озвався Петро. — Світ широкий, і є в ньому не одна забіч, де б чесний чоловік зміг би вільно на сонце дивитися. Знайду таке місце й житиму.
– І там на лободі вареники ростимуть? — гірко спитала вона.
— Нічого сміятися! — відказав серйозно. — А може, й ростимуть. Люди надаремно не стануть плескати язиками. А коли він є, той край, напевно, його знайду.
— А я?
— А тоді й за тобою повернуся. Виведу тебе вночі — і втечемо світ за очі. Але треба знати, куди втікать…
— У землю чучванську, — знову гірко пожартувала вона.
– І де та земля чучванська — треба знати, — сказав так само розважно Петро. — Бо що ми знаємо тут, у себе? Десять навколишніх сіл. Я не раз слухав, що розказують про свої мандри дяки.
— А коли вони брешуть, Петре?
— Трохи, може, і брешуть. Але не вірю, щоб усі брехали. Чогось із того, що кажуть, нема, а щось таки є. І я розшукаю той край, де не боятимуся собі на голову даремної звади.
— Боже ж ти мій, боже! — захиталася по той бік віконця Горпина. — За одну лубку ягід таке лихо діється! Хай би вже впало на мене воно, а ти звільнився б!
— Ще раз кажу тобі, Горпино: не звільнився б! — спокійно сказав він. — Знову вернувся б до жінки, але там, де ненависть, немає життя, Горпино! Та й люди цього не дозволять. Там, на дворищі в мене, вони вже зголосили за своє половину мого добра. Тож і тебе вшетечницею назвуть, а крадіж мені все одно припишуть… Йди додому, Горпино, і не бійся. Коли судилося нам зійтись, бог допоможе, а ні — то й ні!
Вона зітхнула так, як зітхає вітер, коли хоче пройтись по землі й перевірити, чи тихо скрізь і чи всі сплять, і відступила від вікна. Спинилася серед двору, а тоді ще раз вернулася.
— Може, ти голодний, Петре, то я принесу!
– Їсти мені жінка носить, — сказав усе тим же сумирно-безбарвним голосом Петро. — Не хочу, щоб тебе хтось біля мене застав.
І знову вона зітхнула, наче вітер, і, хитнувши білим рукавом, швидко й безшумно подалася геть. Тоді почув він, що таки співають від ставу, наслідуючи пташок, жаби, а по містечку валують один до одного собаки. Знову закостенів і заціпенів він біля віконечка, погляд його мертвий зробився, бо знову дивився на червоний, незрушний місяць із сірими тінями людських постатей на собі.
5
Вранці на ратуш сходилися поважні господарі. Купу добра було звалено в дворі, тут-таки стояли прив'язані корова й кінь, і господарі перебирали речі, роздивляючись. Прийшла й Тетяна, і Степан Кошанський сказав так, щоб чули всі:
— Можеш, Тетяно, зголосити всі речі, що належать тобі особисто, суд їх поверне.
Тетяна кивнула і почала відбирати з купи одежі жіночу, а також дещо з речей пожиткових.
З'являлися один по одному й урядові: сотник, городовий отаман, війт, сотенний осавула й бурмистри. Вони поважно розсілися тут-таки, за вкопаним у землю столом, починаючи розправу.
— Що впізнала тут свого, Маріє Тимофіїхо, — спитав сотник Костенецький.
Тимофіїха виступила з юрби і сказала голосно й чітко, щоб писар устиг записати іі слово:
— Крім лубки з приливаними чорницями, яку я забрала вчора, в мене вкрадено скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей, дві носатки простої горілки, ціле сало, олію в горщику — п'ять кварт, казанець новий, ціною чотири золотих.
Петро сидів обіч, сірий, виблідлий і байдужий.
— Чи признаєшся до покражі, яку виповіла Марія Тимофіїха! — спитав його Костенецький.
— Признаюся до покражі лубки з приливаними чорницями, — сказав Петро.
— Будемо, панове, допитувати з пристрастям чи питатимемо далі?
— Питатимемо далі, — сказав Кошанський.
— Хочу зголосити панам урядовим, — виступив наперед Петровий швагро Осип Орищенко, — що я впізнав серед цих речей своє свердло. З ним пропало в мене зі скринькою вісімнадцять кіп грошей і три битих таляри, чарок срібних дві, срібний гудзик і гаплик. Окрім того, срібний перстень, два складених образки, чвертка карунового сукна, кунтуш каруновий гранатовий чоловічий, кандійка, порохівниця, залізний ланцюг, три долота, залізний шворінь, струг і скобель.
— Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів Осип Орищенко?
— Признаю, що струмент: свердло, долото і струг позичав я у нього, — сказав спокійно Петро.
— Позичав на вічне оддання, — скривився Осип. — Прошу панів урядових записати те, що я сказав.
— Вже записано, — сповістив Степан Кошанський.
— Зголошую і я свою кривду, — виступив Тесько Сердюк. — Вкрадено у мене рушницю, мушкет, пістоль, залізне путо, киндяк, на десять копійок сухої риби, півчвертки крупи гречаної, таляр грошей, сокиру, косу, півтора фунта сірки.
— Признаєшся ти до покражі в Теська Сердюка? — спитав Костенецький.