— Бог вас покарає, дядьку, — тихо сказав Петро. — Рушниця, мушкет і пістоль мої, і жінка моя про це вам скаже.
Але Тетяна стояла повернута до нього боком, половина обличчя, яке бачив, була залите сонцем, і тримала вона на вустах тоненьку червону гадючку. Очі її дивилися кудись поверх голів, наче хотіла побачити віддалік щось цікаве. Для цього витягла якомога шию і звела підборіддя: Петро раптом розширив, аж потемніли вони йому, очі: не дружину, а тяжкого ворога перед собою побачив.
— Що, жінко, — спитав тихо, — так багато лиха тобі вчинив, що допомагаєш напасть на мене насилати?
Але вона, здавалося, не почула його слів, бо рушила раптом від нього, простуючи просто до Степана Кошанського.
— Тут не все його крадені речі, — сказала голосно. — Багато чого тут мого власного є…
— Уряд розбереться, — сказав незворушно Кошанський, і його рот скрививсь у тонкій усмішці, тоді як брова ледь-ледь моргнула. На це ще більше здивувався Петро, зрештою, він сам мав на серці замок… Різко повернувся: через перелаз переступала переполошена Горпина.
— Що тут сталося, мамо? — спитала перелякано.
— Що сталося, не твоє діло! — озвірилася до неї мати. — Йди додому!
Горпина схилилась покірно, зирнула на зв'язаного Петра і, опустивши плечі, пішла назад до перелазу. Звідти знову зирнула на нього, і йому на серці потепліло.
З хати вийшов Йосип Горський, тримаючи в руках нову штаметову спідницю.
— Моя, ой, присій-богу, моя! Я тут знайшов, панове урядові, ще й своє дзеркало, кунтуш синівський тонкого сукна, коралевий, а в ньому капшучок грошей.
— Признаю до себе оці чоботи й оце барило! — сказав отець Тимофій. — їх украдено в мене, і знак тому, що ці чоботи якраз по мені.
Він закотив рясу, скинув старого, аж бурого, чобота, а взув нового.
— Хай панове урядові подивляться, — сказав, переможно всіх озираючи. — По нозі, як улиті!
— Поки що кидайте їх у купу, панотче, — сказав Кошанський. — Завеземо все до ратушу, а там спізнаватимете…
4
Петро дививсь у мале загратоване віконечко — просто на нього світив великий, повний і червоний місяць. Стояв серед неба, завмерлий і плаский, і на ньому чітко промальовувалося дві людські постаті: один стояв, розставивши ноги і звівши руки з вилами, а другий на тих вилах конав. Червона кров розливалася по світу і все мертвила чи присипляла. Збуджувала тільки собак та жаб: собаки валували, а жаби в недалекому ставі співали. Передражнювали, а може, й собі хотіли стати птахами. Хотіли злетіти вгору під те місячне проміння, щоб викупатись у ньому донесхочу. Деякі навіть стрибали для того з високих круч — перевіряли, чи не виросли в них крила. Ляпалися, однак, просто в червоне кружално відбитого у воді місяця, а потім довго й захоплено розказували, що вони й на місяці побували і там така ж вода, як і тут…
Петро слухав той спів, і в нього не було сну. Не було й урази від того, що вдіялося, тільки заціпеніле зчудування. Знав, що з цього лиха може не винести голови, але зараз це не вражало його. Дивився на білий клапоть дороги, що світився під місяцем, і ця дорога дивно знаджувала його. Був би вільний — неодмінно вийшов би на неї, заплющив би очі і пішов спокійно, переставляючи ноги, як сновида. Місячне проміння потоком уливалося б у його розхилену душу і розсівалося б там. Наповнювався б ним і ще більше ціпенів. Все в ньому мерзло і вмирало, тільки серце ледь-ледь поколихувалося і сяк-так гнало кров. Дивився мертвим поглядом і вже не бачив і дороги. Ставав скляним стовпом, з якого теж починало струміти червонувате світло. Здалося йому, що це саме відчуває, перш ніж полетіти, й кажан. Ноги його легенько відпиралися від долівки, і йому увіч здалося, що варто відштовхнутися сильніше — і його пронесе крізь вузьке віконце, і замахає він широкими крильми, розрізаючи оцю червонясту темінь…
Це саме відчував, коли повертався тієї ночі від Горпини.
Був утішений і вмиротворений і знав тільки одну турботу: безшумно пробратися в повітку й заснути, перед тим помаривши. Ніч була темна й кудлата, небо обволоклося хмарами, і самотні вогники з хат тривожили тьму. Проходив повз хату Кошанського, і щось смикнуло його зупинитися. Вікно було освітлене, але й затулене. Перемахнув через тин і приклався до щілини. Побачив Кошанського, а побіч веселе, засміяне обличчя власної жінки. Кошанський обійняв її і раптом закрутив, аж затріпотіла і звіялася довга її одежа… Петро відхилився і знову переліз через тин. Ішов і поступово вивіювалася з нього добра тиша, якою був наповнений. "Треба мені гукнути людей і врізати їй полу, — подумав він, простуючи по дорозі. — Суд розірве нам шлюб, і буду я вільний!" Озирнувся крадькома: вікно Кошанського палахкотіло. "Я зараз підійду до найближчої хати і гукну її господаря". Він побачив подумки обличчя того, кого хотів гукнути, і на нього найшла остуда. Якась неміч чи кволість, несила чи страх, глуха нехіть — щось таке, що змучує йому душу і засіває попелом. "Я сам винуватий, — думав він, схиливши низько голову, — бо вона мене не любила від початку. Та і я її не праг!" Мимовільно згадав той час, коли послав старостів до Тетяни, відчай тоді його якийсь їв, а може, хотів швидше забути Горпину. Не міг нічого згадати гарного, а тільки сірий туман. Іде в тому тумані, а побіч ступає дівчина. І не дивляться вони одне на одного, а набоки… Він раптом спинився серед вулиці: не знав, куди йти. Знав тільки, що таки не покличе людей, щоб застукати жінку…
… Глухі, вкрадливі кроки розбудили його у хурдизі. Здригнувся і вдививсь у сутінь. Біла легка постать відділилася від дерев і безшелесне промайнула через залитий місячний двір.
— Петре, не спиш? — прошепотів жіночий голос.
— Це ти, Горпино? — спитав він знехотя.
— А хто ж би ще? Не береться мені до очей сон, — шепотіла вона, притискаючись до віконця з того боку. — Це я тебе занапастила…
— Ти тут не винувата, — сказав він. — Тут, здається, ніхто не винуватий…
— Дала тобі тих ягід… — В її голосі прочулися сльози. — Хочу зголосити про це на уряді.
— Тоді всі знатимуть, що ти таємно зустрічалася зі мною, жонатим чоловіком, — сказав він зовсім тихо. — Сама знаєш, чим це скінчиться…