В один із порожніх вечорів завітав до моєї квартири Барановський. Хлопець переступив поріг із острахом, обличчя у нього було блідіше звичайного, а руки тремтіли. Зирнув на мене великими синезними очима, і я відразу збагнув: щось із ним коїться також. Тому обняв хлопця якнайтепліше за плечі і провів до себе в кімнату, тим більше, що мені тільки-но було принесено самовар.
— Відчувай себе, як удома, хлопче, — сказав я і, готуючи чай, почав буденно розпитувати його про справи домашні та шкільні. Барановський відповідав невлад, і я, приглянувшись до нього пильніше, помітив, що він з чимось пильно від мене криється. Оте "щось" сиділо на самому споді його єства, сховане, кудлате, їжачкасте, — затамований згусток темряви. Тим часом я промовляв:
— Твій твір його світлість відзначив особливо — це має тебе зобов'язувати. В тебе добрий дар слова, і йти б тобі вчитися на філософський факультет. Коли хочеш, можу в сьомому класі підготувати тебе до вступу, вчитимешся додатково по кілька днів на тиждень — це не буде важко ні мені, ні тобі.
— А чим я заплачу? — тихо спитав хлопець.
— О господи! — вигукнув я. — Чи все має в цьому світі оплачуватися? Хай це буде в нас із тобою така обопільна гра. Зрештою, коли я сам тобі це пропоную, — строго зауважив я, — це значить, що беру на себе такий обов'язок за спасибі.
Я пішов у сусідню кімнату, щоб винести звідти печиво до чаю, яке купив навмисне для цього візиту, а коли повернувся до столу, то аж здригнувся — хлопець притьма кинувся мені в ноги й голосно заридав.
— Вибачте мені, Киріяку Автомоновичу! Вибачте мені мій гріх, я винуватий перед вами! — закричав він, обіймаючи мої коліна.
Я лагідно звів його з підлоги і всадив у крісло.
— Ви так до мене добре ставитеся, — ридав хлопець, — а я… я прийшов вас… труїти!..
Я остовпів. Щось таке чудне сказав цей Барановський. Холодна хвиля облила мені груди, і я миттю позбувся сентиментальності й оспалості.
— Ану, кажи, що сталося? — спитав я грізно і обдав малого таким холодом, що той аж руками захистився.
— Це все вони… хлопці, — сказав він.
Сягнув собі в кишеню і вихопив мале пуздерко.
— Оце мені дали, щоб я вилив вам у чай!
Я відгвинтив покришку й понюхав. Запаху рідина не мала. Я знову загвинтив покришку і поклав пуздерко в кишеню. В мене похололи пальці на руках та ногах, і я ледве здолав розібрати замішану на плачі та схлипах розповідь Барановського.
Це пуздерко вручили йому учні шостого класу, наказавши влити отруту мені в чай. Коли б він, Барановський, того не зробив, вони обіцяли покарати його на смерть. Для виконання намисленого вони дали йому чотири доби, а сьогодні минає строк, коли він це мав учинити. Коли ж він донесе на них, учні пригрозили його повісити, а також спалити дім його матері.
— Я не міг їм відмовити, але й не можу вас труїти, ви нічого мені лихого не сподіяли, а були завжди до мене ласкаві. — Він плакав і ломив пальці.
Я відчував, що холод від пальців розливається мені по руках та ногах.
– І ти посмів, — закричав я, — і ти посмів до мене з таким прийти?
Хлопець звалився переді мною на коліна і молитовне склав руки.
— Чому вони цього хотіли? — горлав ще несамовитіше я. — Що я їм зробив, окрім добра?
— Вони ненавидять вас, — прошелестів сухий, як папір, голос.
Я дивився на Барановського широкими очима: чогось тут не розумів. Щось тут відбувалося несусвітне, що ніяк не вкладалося мені до голови. Отрута, цей хлопець, хтось мене ненавидить до такої міри, що зважився отруїти, — чи не змора це вві сні? Що воно робиться в цьому світі, і як це пояснити? Я несамовитів. Все в мені бунтувалося й ламалося, я відчув, що з горла в мене от-от вирветься крик, що наступної хвилини кинуся на цього нещасного, який безпомічно клякне отут на підлозі, і розтопчу, розшматую його.
— Говори, — ледве вичавив я з себе. — Говори, за що вони мене ненавидять?
— Всі вас бояться, — слухняно зашелестів паперовий голос. — Вони кажуть, що ви… сатана!
— Як ти сказав? — схопив я його за барки й підняв над підлогою. — Ану, повтори, як ти сказав?
— Це не я сказав, а вони. Я завжди їх переконував, що ви добрий, тільки вдаєте злого. — Хлопець у моїх руках трепетав.
— Геть! — проказав я коротко й показав рукою на двері. — Геть, щоб ноги твоєї тут не бачив!
— Але вони вб'ють мене, пане вчителю! — вигукнув з жахом хлопець.
Тоді я отямився. Більше того, мені стало смішно зі всього, що тут переживав. З цієї дурної, наївної, алогічної історії, в якій було більше сліпого безум'я, ніж розмислу.
— Ну заспокойся, — сказав я майже спокійно. — Заспокойся, кажу! Сідай і побалакаємо.
Посадив його у фотель, і він був у ньому, як перелякане кошеня.
— Я зараз відведу тебе в поліцейську дільницю. Не лякайся. Там все розкажемо, а коли твоїх друзяк заарештують, тебе відпустять. Хочеш так?
Він дивився на мене голубими перестрашеними очима і тільки ледь-ледь похитав головою. Тоді я сказав інше:
— Не хочеш, то вертайся додому. Завтра вранці, ще до занять, приходь до мене і щось придумаємо. Хто тобі дав отруту?
Він назвав чотири прізвища: двоє відмінників і двоє телепнів.
— Де вони її взяли? Барановський того не знав.
Тоді я відкрив пуздерко і взяв на язик рідину: щось солодке й терпке.
— А ти певен, що це отрута? — спитав я. Барановський тепер нічого вже певен не був. Але сказали, що це отрута. Я розсміявся.
— Це ніяка не отрута, і вони з тебе кпили. Іди спокійно додому, а завтра розберемося.
Він слухняно встав і тихо попрощався. Пішов розбитою ходою до дверей і тільки там спинився. Повернувся і сказав втомлено:
— Це отрута, Киріяку Автомоновичу. Вони на моїх очах вбили нею кота…
Тоді вийшов, обережно прихиливши двері, а я кинувся до відра з водою, щоб якнайшвидше прополоскати собі рота…
Наступного ранку в гімназію прискакав кінний городовий. Він викликав директора і звістив йому, що в кам'яній долині Тетерева, неподалік Голови Чацького, знайдено труп хлопця в гімназичній формі, який, очевидно, покінчив самогубством. На цю звістку я викликався піти розпізнати вбитого. Якраз мимо проїжджав порожній візок, і я в супроводі кінного поліцейського помчав на Павлюківку. Всю дорогу просив візницю їхати швидше, бо напевне знав, що нещастя впало на Барановського.