— Молодці, молодці шостий клас! — сказав він і потиснув мені, остовпілому, кілька разів руку. Я ж був настільки розчулений від того, що, доки читав сьомий клас, відчував тепло долоні його світлості, а невидима моя половина вже не зважилася на святотатство і не сідала попечителю на коліна, а скромно примостилась у кутку на підлозі, бо тільки в такий спосіб я міг посприяти половині видимій, якій доводилося все ще стовбичити.
Була глибока ніч, коли дочитали свої твори учні сьомих класів. Попечитель так само западав у сон і виринав із нього; учні, окрім тих, хто готувався до читання, спали й собі, як і видимий я, тобто сиділи нерушними стовпцями, вирячували широко розплющені очі, але життя в тих очах не було. Сприяло загальному сну й однотонне бубоніння читців, хоч дехто з кращих учнів старався читати і з поетичними підвиваннями. Але це, здається, не дуже подобалося попечителю, права брова його тоді ламалася, і учні, цей надчутливий інструмент, миттю улягали волі цієї брови, тобто починали читати так, щоб не тривожити дрімки його світлості.
Від сьомого класу попечитель прийшов у захоплення, він почав не ходити, а бігати од вікна до дверей, а тоді розцілував кількох учнів, а серед них і одного цілковитого телепня, відтак обійняв і мене, остовпілого, сказавши:
— Я вам цього ніколи не забуду!
Учням він оголосив, що коли хто з них при вступі в університет матиме якісь потреби, хай, не соромлячись, звертається просто до нього.
У такий спосіб ми були достойно винагороджені, я відчув щасливий настрій і твердо поклав собі в подяку його світлості делікатно навчити учнів, щоб вони й не подумали звертатись у своїх потребах до нього — навряд чи це щось корисне їм принесло б, а роздратувати його світлість могло б непомірне. Тим часом я кланявся попечителю і побіг проводжати його аж на вулицю, де покірно чекала на князя карета.
— Ви той учитель, — сказав він мені милостиво, — яких я завжди ставлю в приклад. Чудово, чудово виховали ви своїх підопічних. Я дуже задоволений, а, повірте, не скрізь маю таку втіху, коли ревізую гімназії.
Я послужливо відчинив його світлості дверці карети, і він готувався вже сховатись у чорній отхлані, коли ж щось згадав і спустив ногу з приступки.
— Послухайте, як ви назвали своє прізвище?
— Сатановський, ваше-ство! — витягся я в струнку.
— Гм, дивне прізвище. Звідки ви його взяли?
— Таке прізвище носив мій благочестивий родитель, — відрапортував я. — Власне, мій дід був Сотановський, але в угоду великоруській вимові він змінив "о" на "а".
— Щось у ньому є трохи теє… неблагозвучне, — клацнув пальцями попечитель. — Якесь у нього неприємне звучання, ви не знаходите?
— Як вам буде завгодно, ваша світлість! — покірливо відповів я.
— Такий зразковий учитель — і таке прізвище! Змініть його, бо це перешкоджатиме вам у кар'єрі.
Я схилився в поклоні, хоч у нутрі в мене починала виникати незбагненна затятість. Попечитель сховавсь у кареті, вже гукнув візниця, і коні рвонули зі шкільного подвір'я, а я раптом учинив таке, на що ніколи, може, не зважився б раніше — я різко махнув ногою, наче давав кареті під зад…
Після від'їзду попечителя, мене викликав до себе директор.
— Скажіть, чим ви зачудували його світлість? Він вами настільки захоплений, що мені аж незручно стало: наче зразковий стан гімназії не моя заслуга, а ваша.
Ковнірчук був настроєний благодушно і жартував. Я розвів руками.
— Всі мої старання йшли на те, щоб у його світлості склалося добре враження про гімназію, — сказав я поважно. — А це в моїх інтересах.
— Ну, звісно, й у ваших. Сідайте й прочитайте цей папір. Переді мною лежало підписане й пронумероване подання до нагород. Окрім мене, там були записані Ленсаль таМіхневич.
— А Міхневича за що? — спитав я здивовано.
— З християнського милосердя, — відказав з усмішкою директор. — Дуже він потратився на ремонт квартири, а сталося це, по-моєму, завдяки вам.
Я промовчав, Охоцька розповіла йому й про це.
— Не думайте, що я не ціню вашої служби, — сказав Ковнірчук. — Коли зуміли так захопити його світлість, у вас і справді щось є. Я, правда, сам того не помічав, але віритимемо суду начальства. — Він усміхнувся, але та усмішка була нежива.
Я подякував і пішов з кабінету, неясно прочуваючи, що ніякої винагороди мені, очевидно, не дочекатися.
У глибині коридору я уздрів Барановського, який при моїй появі хотів зникнути, але я встиг махнути йому, щоб зупинився. Хлопець стояв зніяковілий і, мені здалося, розгублений. Світив синьою шкірою обличчя, і я знову відчув до нього жалість.
— Чого не заходиш? — спитав я його м'яко.
— Хворіла мати, — видихнув Барановський. — Доводилося все робити вдома.
— Вже їй легше?
— Легше, — шепнув хлопчик. — Але сьогодні в мене дві репетиції.
— Ну, то приходь, коли зможеш. — Я по-батьківському спатлав йому чуба й повернув до вчительської, бо задзвонив дзвінок…
Цього-таки дня до мене завітала Охоцька. Вона була знічена, бліда і весь час м'яла поділ фартуха. На мій великий подив, вона запропонувала мені знову столуватись у неї, при цьому подивилася на мене підбадьорливо, так, як дивилася в час наших приятельських стосунків. Я згодився на й пропозицію, це було мені зручно, але на її запросини спускатися до неї обідати відмовився. Охоцька начебто трохи засмутилася, але відійшла від мене задоволена. Я спробував прочитати її думки, але мені це не вдалося.
Загалом, останнім часом я помітив послаблення моїх проникальних здатностей. Щось у мені коїлося не зовсім зрозуміле, я менше почав цікавитися людьми. Прочувалася й дивна обважнілість у тілі, я почав утомлюватися. Це особливо стало помітно після виїзду попечителя — до мене повернулася туга, яку відчував, коли моя невидима половина подалася була вслід за фактором до Києва. Тоді цей стан було легко пояснити, тепер же він гнітив. Я міг годинами сидіти у фотелі у себе вдома і помаленьку покурювати сигару, не маючи в голові жодної думки, а в серці жодного бажання. Тоді й приходив найбільше той хиткий і непевний настрій, від якого я розклеювався і старів. Інколи я впадав у заціпеніння, а коли отямлювався, то помічав, що очі мої бачать світ тільки чорно-біло, решта відтінків та барв не сприймалася. Я зрозумів цей стан як перевтому, але ще одне непокоїло мене так само: моя видима й невидима частини єства починали відділятися одна від одної неохоче, мені треба було вже для цього вольового зусилля. Особливо це посилювалося тоді, коли я з кимось по-дружньому порозмовляю чи взагалі викажу до когось прихильність. Можливо, в такий спосіб я й справді виявляв ознаки старіння, хоч про старіння в моєму віці говорити ще рано. Ще одне, раніше не звідане, з'явилось у мені: коли я лишався сам і не ціпенів, самотність починала аж припікати мені. Тоді я з обридженням озирав стіни свого помешкання, помічав убогу меблю, нелад, якого не мав сили позбутися. Мене тягло на вулицю, хоч погода стояла квасна, мрячило дощем, який замінювався мокрим снігом. Я виходив і в таку погоду — тулявся по вулицях до повного виснаження. На людей при тому майже не дивився, зате розглядав пильно власні чоботи, які товклись у напіврозталому снігові, перестрибували калюжі а чи просто брели через них. Кілька разів я зустрічав Миколу Платоновича Біляшівського, ми з ним чемно розкланювалися, але в розмову не вступали. Одного разу більше знічев'я, як з охоти, я пустив за ним свою невидиму половину, але нічого тим не досяг, бо мов видиме єство, покинуте на брудних, заболочених вулицях, раптом так гостро затужило, що повернуло до себе єство невидиме — ми подалися додому. Потім я курив, запавши в транс, і очуняв тільки вранці, коли треба було поспішати в гімназію, їжу мені Охоцька присилала чи й приносила сама, вона знову спробувала вступити зі мною у приязні стосунки, але, помітивши, що я залишаюся холодний, покинула ці заходи. Здається, не ладилось у неї з Ковнірчуком, але й тут я не виявив інтересу і пальцем не кивнув, щоб вияснити, який це кіт пробіг між ними. Після від'їзду попечителя Ковнірчук відправив дітей до Охоцької, відмовивши їй і в посаді економки. Він почав учащати, як говорили в гімназії, в дім лікаря Трохимовського, де сідав за карти і проводив за цим заняттям усі вечори. В лікаря Трохимовського збиралася вишукана компанія, яка складалася з полковника Дупанова-Ростовського, правителя канцелярії губернатора і ще кількох помітних чиновників. Казали також, що Ковнірчук підбиває клинці до перестарілої дочки лікаря Трохимовського, якій уже за тридцять, але жениха вона й досі не мала. Але про це я чув тільки краєм вуха — стали мені й такі речі нецікаві.