Інженер примчався наступного дня, він полаявся з городничим, послав скарги губернатору й генерал-губернатору, але все наче у воді потонуло; як завжди після скоєного, вранці Іщинський проїхав у кареті по місту і не забув завітати до потерпілого, щоб висловити своє співчуття. Інженерша при цьому ридала, а сам інженер ледве стримався, щоб не вилаяти начальника інвалідної команди — чутки про темні справи його картярського товариша не минули вух Лівандовського. По тому Іщинський, як завжди, поїхав до свого фактора, який сьогодні не виглядав стурбовано і без жодного вагання відлічив Іщинському дві тисячі карбованців. Вони сердечно побалакали про всілякі дрібниці, і кілька разів начальник інвалідної команди реготав. Це сталося тоді, коли він розповів фактору кілька не зовсім пристойних анекдотів: за своєю звичкою, Іщинський, оповівши щось смішне, сміявся перший. Він поїхав назад своєю каретою, спокійний і величавий, і його чорні, масні очі розглядали світ майже з любов'ю. Люди дивилися на нього із відчуттям страху й ненависті, але знайомі віталися якнайчемніше, на те Іщинський незмінне скидав кашкета і, блискаючи лисиною, віддавав поклін якнайщиріше. Приїхавши додому, він пішов просто в кімнату до своєї половини, і вона, уздрівши чоловіка, звелася йому назустріч, намагаючись відгадати, чи добрі вісті він несе. Цього разу він ішов розсвічений і помолоділий, а коли наблизився до дружини так, що міг її обійняти, то учинив це, з прицмоком поцілувавши в одну щоку і в другу, а тоді ще і в губи.
— Хороша сьогодні, люба моя, погода, — сказав він, хоч погода була така собі, з хмарами та вітром.
Він відступив від жінки і поплескав її широкими, пухкими долоньками по плечах.
— Наступний бал, — сказав він зі щирою теплотою, — ми зможемо відправити не гірше, ніж минулі. Окрім того, моя люба, як вам подобається це? — він змахнув руками, як фокусник, і в руках його опинилося чудове кольє.
Іщинська зойкнула і взяла кольє у руки.
— Бог з вами, Аполлоне Григоровичу! — вигукнула вона. — Але це, певне, коштує шалених грошей?
Іщинський сміявся вуркітливим сміхом. Його чорні очі заблищали ще масніше, а вуста розповзлися в утішній усмішці.
— Меткий ви, Аполлоне Григоровичу, — помахала пальчиком, вдаючи з себе наївну дівчинку, Іщинська. — А можна мені буде вдягти на бал?
— Для того я вам і приніс цю цяцьку, — сказав самозадоволено Іщинський. — Я не такий дурний, щоб наражати вас на ганьбу.
— Голубчик ви мій! — обняла чоловіка Іщинська і, ніжно граючись кольє, як грається гадом приборкувач, помчала в свою кімнату приміряти подарунок…
Саме в цей урочий момент Іщинський дістав сумне повідомлення із штаб-квартири корпусного командира внутрішньої сторожі: корпусному таки набридло діставати скарги на житомирського начальника інвалідної команди, і він вирішив перевести його в інше місце. Усмішка згасла на обличчі Іщинського, перетворившись на мертву, очі поступово втрачали блиск, як каганчики, котрі догоряли, шкіра обличчя із лискучо-задоволеної стала сіра і стара. Він відчув раптом глибочезну втому — певно, надійде такий момент, коли він не посилить змагатися за місце в цьому світі — тоді й полетить усе кумельгом, покотиться, як лавина, в чорну прірву, відтак пропаде не один десяток людей. Будуть каменовані він і його дружина, яка тішиться зараз, приміряючи кольє, і всі ті, з ким він нерозторжно зв'язаний. Він про такий кінець знав давно, хоч і тоскно сподівався на щасливий випадок. Зрештою, і зараз не все було так печально-безнадійно, тож він струснув головою, а коли Іщинська вийшла, щоб покрасуватися перед чоловіком у новому кольє, застала тільки запах тютюну, настояний на алкоголі, — сам Аполлон Григорович уже сидів у кареті, гордо випростаний і незрушний, і кожен, хто бачив його в ту пору, достеменне міг посвідчити, що в цього чоловіка місце в житті надійне й непохитне.
У цей час ішов вулицею Микола Платонович Біляшівський. Я вразився з нової зміни, яка сталась у цьому чоловікові. Вже нічого не нагадувало в ньому того забезпеченого, добропорядного чиновника з круглим обличчям і видимим черевцем — волосся зовсім побіліло і вибивалося з-під капелюха. Однак голову Микола Платонович тримав гордо, очі палали, і саме ці очі спинилися на застигло-поважній фізіономії начальника інвалідної команди, а відтак і на мені, пропікши нас наскрізь. Я трохи переполошився, сидів-бо поруч Іщинського зовсім невидимий, але сумніватися не випадало: ми дивилися один одному у вічі, і я таки був певний, що Біляшівський бачить мене. Захотілося скорчитися, змаліти і перетворитись у жучка, бо такого ще в моєму житті не траплялося, навіть давнішня розмова із Бергеном не йшла тут у паралель. Щоб перевірити остаточно це своє враження, я зняв кашкета і вклонився Біляшівському, на що той підніс руку до капелюха й ледь-ледь його припідняв. Я всміхнувся до нього доброзичливо, відтак відкинувся на спинку сидіння і зімітував той-таки вираз обличчя, що його мав Іщинський, — мертва усмішка, масні очі, які не роздивляються перехожих, а прилипають до них; зрештою, що з того, коли б навіть Микола Платонович мене побачив? їхати з Іщинським мені не заборонено, та й хто зна, чи пов'язує він цей мій образ із тим, що воює зараз з підростаючим поколінням? Через це моя стурбованість майже щезла, хоч неприємного почуття я позбутися не зміг — це було те саме, що відчуває злодій, коли його застає при таємному обшуці шухляд господар.
Карета почала спускатись униз по Чуднівській вулиці, і я відразу ж здогадався, куди мій супутник прямує. Ну, звісно, все відбувалося, як по розпису: відчинилися двері, і начальник інвалідної команди знову був віч-на-віч із чемно усміхненим фактором, хоч цього разу в очах у фактора зламалося по іскринці, і він не втерпів, щоб не зауважити:
— Надто часто ви ощасливлюєте мене своїми візитами, ваше благородіє.
— А тобі чому це в носі крутить? — не зовсім чемно обізвався Іщинський.
— Крутить не крутить, — сказав фактор, — а ваше благородіє в місті надто показна особа.
Аполлон Григорович уже сидів у фотелі, спустивши погляд на неметену підлогу, шкіра на обличчі була жовто-сіра, бо він уже розповів фактору причину свого наглого приїзду, і вони обоє замовкли, наче віддаючи шану поганій звістці чи, може, з приводу того сумуючи. Фактор ходив по захаращеній всяким добром кімнаті, а що вільного простору тут було небагато, то він, ходячи, вигинався туди й сюди, наче був гутаперчевий, а може, він і справді був гутаперчевий, адже треба було виявити неабияку гнучкість і добре-таки поворушити мізками. Підлога рипіла під пантофлями фактора, він ходив і замислено пощипував собі лівого пейса, бо так чинив завжди, коли треба було поламати голову.