— Але ви зараз не в нічній сорочці, — казав Іщинський, дивлячись із прижмуром на постраждалого, який хоч і не був у нічній кошулі, але мав на собі такий костюм, на який Іщинський не повинен був би заздрити.
Начальник інвалідної команди терпляче вислуховував пояснення господаря про свій костюм.
— Поліція вже була? — питав він.
— Та вже, — казав господар. — Все записали й виміряли.
— Це значить, — зводив брови Іщинський, — що негідників буде невдовзі зловлено й суворо покарано.
Він повільно йшов до карети, статечно всідався й наказував рушати, залишивши біля розграбованого дому нещасливого господаря з сімейством і невеликий гурт роззявляк.
Від'їхавши, Іщинський повертався й зиркав на місце нападу, а тоді починав хихикати. Він хихикав трохи дивно, наче це був не сміх, а гикавка, отож їхав і гикав, аж доки це йому не набридало. Після того фізіономія його знову ставала урочиста й поважна, і в такт руху мірно потріпувались у нього мішки під очима.
Я невидимо розсівся поруч і позирнув на Іщинського не без захоплення: цей чоловік був відчайдушний. Я знав, що він не мав ніяких маєтків, діставав платні в рік удвічі менше, ніж я, але мав такі-сякі прибутки від махінацій при харчуванні й обмундируванні інвалідної команди. Тримав він і величезний город, який обробляла команда, але цього було зовсім недостатньо, щоб дорівнятися до багатіїв. Він же хотів бути серед перших, а для цього необхідні поважні засоби.
Карета тим часом опинилася біля невеликого, в півтора поверхи, будинку. Іщинський встав і повільно пішов до дверей, які, наче сподіваючись на його приїзд, самі відчинилися, а коли начальник інвалідної команди переступив поріг, так само послужливо і швидко зачинилися, аж я ледве встиг у них прослизнути. Іщинського зустрів у коридорі фактор, який чемно розсвітив усмішку й провів гостя в закидану всіляким добром кімнату. Іщинський сів у величезний фотель, поставлений якраз посередині кімнати, і звів очі на фактора, який, певне, тільки-но снідав, бо щось дожовував.
— Скільки ви мені винні? — спитав Іщинський.
— Ви хотіли спитати, скільки буду винний? — відказав фактор, проковтуючи їжу.
— Це все одно, — буркнув Іщинський.
— Я зробив тільки попередні підрахунки, — сказав фактор. — Цього разу здобич була невелика.
— Тисячу карбованців, — мовив Іщинський.
— Майте бога в серці! — змолився фактор. — Тисячу карбованців за все те дрантя? Його ще треба збути.
— А ти сумніваєшся?
— Таке скажете, сумніваюся! Але почали ходити такі чутки, о, то недобрі чутки, пане Іщинський.
Начальник інвалідної команди звів на фактора очі, і вони зробилися фіолетові.
— Які там з біса чутки?
— Коли б ви знали, пане Іщинський, скільки послано доносів корпусному командирові внутрішньої сторожі, о, коли б ви тільки знали!.. Все це анонімні доноси, але всі вони супроти вас.
— Минулого тижня в мене був ад'ютант його превосходительства, — сказав із притиском Іщинський. — Він зробив дізнання і виявив, що всі доноси на мене — злісні наклепи. Так, як це є насправді…
— А хіба я кажу, що так не є… Але всі наші торговці дуже проти вас завзялися. Я сам торговець, ваше благородіє, через що трохи в тому ділі кумекаю. Це може погано закінчитися.
Іщинський реготав. Дивно, але він реготав майже так само, як Ленсаль.
— Ти мені скажеш, хто писав доноси?
— Донос писали всі. Вони зібралися й постановили: хай напишуть усі, тоді не буде винуватого. О, бідна моя голова! Я теж повинен був написати на вас донос, хоч мені то робити, може, й не годиться.
— Ти? — здивувався Іщинський.
— А що мені лишалося робити? Не напишу, то в мене всі тицятимуть пальцем. Чи, може, мені признатися, що маю з вами діло?
— Значить, треба чекати нової ревізії?
— Може, й так, — сказав фактор. — А може, корпусний захоче вас звідси перевести, хіба я знаю. А коли вас звідси переведуть…
Іщинський блиснув поглядом на фактора.
— Це певні дані?
— Як те, що надворі осінь.
— Я перевірю ці чутки. Що іще?
— Треба, щоб ви на якийсь час лишили в спокої доми й лавки наших. Комори також.
— Звідки ж мені брати?
— Як це звідки? — заходив по кімнаті фактор. — Хіба мало в місті інших людей, що треба виїжджати на самих наших. Хіба мало міщан і чиновників?..
— У міщан багато не візьмеш, а чиновники мають зуби.
— Тоді вам треба на якийсь час заспокоїтися. — Фактор утягнув у себе повітря, наче щось нюшив. — Вже недобре пахне в повітрі, ви не чуєте?
— Через тиждень у мене бал. Ти зрозумів мене?
— О, як мені вас не розуміти? Але чи конче вам влаштовувати цей бал?
— Конче, — сказав Іщинський і встав. — Коли б той бал не відбувся, всі подивилися б на мене з підозрою, а щоб того не було, я мушу залити кому треба роти вином, а черева набити добрими наїдками. Хто хоче жити, той має бути чемний.
— О, я не розумію такої політики! А коли все викриється?
— Тоді ти знайдеш засоби доказати, що не мав зі мною ніякого зв'язку.
— Коли б це собаці крила, — сумно зітхнув фактор. Наступного дня було вчинено напад на дім шосейного інженера майора Лівандовського. Сам майор був у цей час на лінії, вдома лишилися дружина, дві дочки-наречені, жіноча прислуга, лакей і денщик. Ще не було зовсім пізно. коли в дім подзвонили, сповістивши, що майору надійшла спішна депеша. Лакей відчинив, і йому миттю заткнули рота і зв'язали. На крик покоївки, яка була неподалік, вискочив денщик, але дістав по голові і так само був міцно зв'язаний. Пані з дочками вже лежали в ліжках, їм наказали лишатися без руху, тоді як всю жіночу прислугу зігнали в малу темну комірчину і там зачинили. Пані зі страху зомліла, а панночки були близькі до цього. Замасковані люди хапали все, що потрапляло під руки. Вони забрали грошову готівку, жіночі прикраси, сервізний посуд, столове срібло, одежу, подушки, ковдру, білизну, перини. Було вилучено всі харчові запаси: варення, шинки, крупи й борошно, горілку й вина. Після того один із розбійників підійшов до зімлілої пані і стягнув їй з пальця шлюбну обручку. Обручка в'їлась у тіло, і злодій. смикнув її так, що пані опритомніла. Вона заверещала, але була заспокоєна кількома ляпасами і глухим попередженням. В цей час до дому під'їхало кілька возів, все добро було спокійно навантажено, і напасники безшумно зникли — тарахкотіли тільки по брукові колеса. Цього разу нічний обхід з інвалідних солдатів та десяцьких вчасно не прийшов, ніхто не стріляв і не тікав. Стояла моторошна тиша, мирно валували пси, а над містом висів круглий, чистий місяць, біля якого здивовано поблимувала зірка. Треба сказати, що шосейний інженер був майже приятелем Іщинського, вони часто сходилися за грою в карти, а на балах начальника інвалідної команди постійно витанцьовували його дочки-наречені.