— Що ж, тепер війна!
Уже одинадцята година, і чай готовий, і хліб на столі, і кімната прибрана — мама прийде і зможе відразу лягати спочивати. А тій дівчинці з Москви Леся скаже, що просто не могла прийти, не буде згадувати братика, а то завжди його згадує, усім набридло, напевне.
— Я не могла — у мене маленький брат! Я не прийду — у мене брат.
Он брат. Хіба це брат? Це якась іграшка, а не брат. Розкинув лапи на подушці, лежить, такий пухкий кабанчик. Коли б це дома — всі бавилися б з ним, і мама, і тато...
Дома... Леся на хвилинку заплющує очі. І уявляє "дома". Ні, не свою кімнату, не квартиру, в якій жила, а старий парк, який розкинувся на горах над синьою рікою, і Палац піонерів, в який вона бігала з подругою Кірою щочетверга у морський гурток. Тут ніхто і не знає про це. А може, це все вигадано, і не було ні Палацу, ні парку, ні білокрилої флотилії та іспитів на юного штурмана? І не було, щирих душевних розмов, сміху і мрій в товаристві друзів — Кіри, Ліди, Віри, і не було рідної 4-ї школи імені Коцюбинського, в якій вчилися з 1-го класу і в якій були гордістю всіх "наші ударниці, наші відмінниці".
І як кожна дівчинка в 13 років, Леся також мріяла про героїчні вчинки, віддану працю, самопожертву для Батьківщини... Коли б не Андрюшка, може б, і вона була десь розвідницею партизанського загону, або принаймні і тут, в тилу, вона могла б працювати і в колгоспі, і в госпіталі, як інші піонери. Але треба прибирати, бігати по хліб, глядіти Андрюшку, навіть ніколи вчити уроки. Важко розкрити очі. Леся усміхається. Вона йде стежкою піонерського саду з Кірою, і сонце заливає весняним промінням весь сад, і на сонці, ніби вимите, виблискує перше молоде ясно-зелене листячко, а внизу хлюпочуть сині хвилі.
— Я дуже люблю фізику,— каже Леся,— адже не можна бути кораблебудівником, не знаючи фізики.
Але тут з-за музичного павільйону назустріч їм іде учитель фізики тутешньої школи, він говорить скрипучим незадоволеним голосом:
— Тобі фізика так потрібна, як п'яте колесо до воза. У вас у всіх у голові що завгодно, тільки не уроки.
— Ні, ні,— схвильовано запевняє Леся,— мені дуже потрібна фізика,— я хочу вчитися в Ленінградському кораблебудівному інституті, я хочу будувати кораблі! — Вона показує на річку, де пливуть пароплави і один пароплав гуде, гуде.
Леся швидко протирає очі. Андрійко стоїть у ліжку і
плаче-плаче, а хтось стукає у стінку — назаніма-лася!
Мама вбігає схвильована!
— Лесенько, любенька, заспокой швидше Андрюшку, я зараз маю бігти назад — цех мусить вже увійти в роботу, ми всі там цілу ніч будемо, я і так гірше за всіх працюю.
— Мамочко, поїж що-небудь!
— Ні, ні, я вже обідала,— я тобі принесла. Я буду вранці, ти не спізнишся до школи. Бідна моя дівчинка! Ти розумієш, я ніяк не можу, я так відстаю від усіх.
— Мамочко, що ти! Не турбуйся за мене, у мене все гаразд.
Леся взяла Андрійка за руки і почала наспівувати тихенько:
В гавані в далекім плаванні Засвітилися вогні, В гавані в далекім плаванні Кожен вечір кораблі...
* * *
Мама три ночі не ночувала дома. Вона забігала на хвилинку і казала Лесі:
— Всі так, і директор, і начальник цеху. Ти ж розумієш, наш завод готує зброю. Ти вже потерпи, Лесенько, дружочок мій. Я тобі потім поможу. І гляди добре Андрюшку. Я так за нього боюся, ти подумай, для тата ми мусимо його зберегти.
— Не турбуйся, мамочко, у нас все гаразд,— казала Леся.
Ну, просто як навмисне, коли вона прийшла до школи, на першому ж уроці була контрольна з фізики.
— Я не ходила до школи і ще не встигла догнати,— сказала вона тихо вчителеві, коли він заходив у клас.— Мама була дуже завантажена на роботі. Я не писатиму цієї контрольної, а за тиждень я все наздожену.
— Смерть причину знайде! — голосно сказав учитель.— У тебе, Стародуб, завжди тисячі причин, сідай і розв'язуй з усіма.
Чорнява рожевощока дівчинка з Москви з жалем глянула на Лесю.
— Спиши у мене! — прошепотіла вона. Але Леся похитала головою.
160
Вона писала щось у зошиті, так, аби щось писати, просто, щоб не звертати на себе увагу в класі, і ніби байдуже подала зошит учителеві.
На другому уроці була література.
їхня нова класна керівниця зайшла з практикантами — студентами. Учителька оглянула клас і спитала:
— Ну, хто хоче розповісти мені характеристику Татьяни і Онєгіна?
Леся згадала, як вона заколисувала Андрійка, і байдуже підвела руку.
В класі здивовано переглянулися. Але яке ж було загальне здивування, коли Леся, цитуючи напам'ять цілі строфи, з захопленням, якимись своїми, не з підручника, словами, почала відповідати. Учителька уважно поглянула на неї. Лише вчора про цю дівчинку говорили в учительській, що її треба підтягти, що вона відстає, дуже млява і сонна, байдужа на уроках.
— Стародуб, зайдеш до мене після уроків,— сказала учителька.
Але Леся після уроків, глянувши на годинник, з жахом побачила, що мамі вже треба йти на роботу, і швидко побігла додому.
— Я завтра до неї піду,— вирішила Леся. Минуло кілька днів. Учитель повернув зошити. Інакше не могло й бути. "Що ж, він цілком правий",—
подумала Леся, дивлячися на виведене, ніби навмисне, чіткими великими літерами "погано". Учні всі були в коридорі, і тільки Леся сиділа за партою і не могла відірватися від зошита. Це вже загрожувало поганим табелем, може, переекзаменовкою, а тато в кожному листі з фронту питає:
"А як моя юна морячка? Так само хапає "відмінно" і скоро одержить звання заслуженого діяча географії?" Раптом в клас вбігла, розмахуючи газетою, дівчинка.
— Стародуб! Це твоя мама? Вітаю!
В газеті, на другій сторінці, розповідали про ударну роботу енського заводу, який перевезли з прифронтової смуги, як, ударно працюючи у мороз і негоду, змонтували його і пустили в хід всі цехи. Серед фотографій ударників, вміщених у газету, був і портрет Лесиної мами.
Леся глянула на маму. Так, це була вона. Значить, вона не відстала, не була гірша за всіх. Леся подивилась на зошит і, опустивши голову на руки, гірко заплакала.
— Що, що з тобою? — кинулася до неї подруга.
7 О. Іваненко
161
— Лесенько, що з тобою? — почула вона рідний мамин голос.
На порозі класу стояла мама, оточена дітьми, коло неї стояли учителька літератури і учитель фізики. Мама підбігла до Лесі.