І за кілька хвилин ціла делегація — Галя, Льова і Даша — стукали в двері Людмили Петрівни. Вони й Орисина мама з Орисею на руках пили чай.
— Ми прийшли від усіх дітей,— сказала червоніючи Галя.— Ми дуже вас просимо не забирати від нас Орисю, поки не скінчиться війна. Ми обіцяємо глядіти її, і в нас їй буде добре.
Орисина мама глянула на дітей, і губи в неї затремтіли:
— Милі мої, милі мої...— прошепотіла вона.
— Бачите, і діти просять,— сказала Людмила Петрівна, ніби продовжувала розмову,— поки ви влаштуєтесь з роботою, з квартирою, хай дівчинка буде у нас. Та я вам поможу знайти місце десь недалеко, щоб ви її відвідували. ^Бачите, як діти звикли до Орисі.
— Спасибі вам... усім радянським людям спасибі...— 'тихо вимовила мати і низько схилилася над Орисею.
ДОЧКА
Леся пополотніла і, ні на кого не дивлячись, сіла на своє місце. Обличчя в неї ніби скам'яніло, і учителеві, і учням здавалося, що вона цілком спокійно і байдуже ставиться до всього, ця бліда, худенька дівчинка, мовчазна, непривітна й нецікава. І справді, Леся не чула, що говорив учитель. Вона напружила всі свої сили, щоб не потекли сльози, а вони,' непрохані гості, були десь зовсім близько, в куточках темних суворих очей. Вона дивилася прямо перед собою на голу стінку і боялася відвести очі праворуч або ліворуч, їй здавалося, що всі в класі дивляться на неї і глузують — особливо хлопці і та чорнява, рум'яна дівчинка з Москви, що вчилася на "відмінно". Леся не знала, як її звуть. Вона так багато пропускала, що навіть ні з ким не встигла потоваришувати. Вона сиділа за партою і думала: "Хоч би швидше дзвоник". А учитель говорив, що даремно деякі приїжджі учні гадають, що тут можна вчитися абияк, прогулювати і взагалі ставитися до школи, як до чогось другорядного. Ні, вона не слухала його. Вона і так знала, що це все правда і заперечувати йому нічого. Вона погана, недбайлива учениця — і все.
Після уроків вона хотіла якнайшвидше побігти додому, але її зупинила та рожева дівчинка.
— Стародуб! — гукнула вона.— Чому ти не береш участі в роботі тимурівців? Сьогодні ми йдемо в червоно-армійські родини. Ти підеш?
— О якій годині? — раптом спалахнувши, спитала Леся.
— О сьомій збираємося в школі. Приходь, а то ти всього уникаєш, яка ж ти піонерка?
— Я прийду! — сказала Леся.
Вона бігла додому, і тепер вже сльози застилали їй очі. От — і учитель їй каже, і піонери. Сьогодні вона обов'язково піде. Справді, хіба вона піонерка? Нічого не робить. Вона піде, а уроки вчитиме вночі. Сидітиме цілу ніч і вчитиме, щоб виправити всі оцінки. Такий сором — одержати по контрольній "посередньо". Як вона скаже мамі? "Дома" мама завжди любила похвалитися її успіхами і завжди з скромною гордістю, ніби між іншим, говорила подругам:
— Моя Леська знову з грамотою перейшла,— або: — У моєї Леськи все "відмінно"..
Тепер пишатися було зовсім нічим.
Мама стояла вже одягнена з портфелем і з судками в руках.
— Лесенько, швидше! — поцілувала вона доню.— Я вже боюся спізнитися. Ти ж знаєш, у нас зараз робота, кожна хвилинка дорога. Ти звариш Андрієві кашку і погуляєш з ним.
— Мамочко, а ввечері ти вільна?
— Що ти! Ти знаєш, як наш цех поспішає, я раніше десятої не повернуся, а що таке?
— Нічого,— сумно відповіла Леся,— я просто так спитала.
. Мама працювала інженером на оборонному заводі. Хіба можна було це порівнювати із своїми уроками? Мама притулила її голову до себе.
— А як у тебе справи в школі? — спитала вона. І в цей час глянула на годинника на руці. Кожна хвилина була дорога.
Лесі дуже хотілося збрехати, просто щоб заспокоїти маму, але цього вона не могла зробити.
— Погано,— похнюпившись, відповіла Леся.
— Чому погано? — спитала мама.
— По фізиці "посередньо".
— Ну, нічого,— заспокоїла мама,— трапляється.
— Я не була тоді в школі,— схвильовано пояснила Леся,— і просто не знала, як рішати задачі, а одну я рішила без помилки. Він справедливо мені поставив,— сумно додала вона.
— Ой, ой, Андрюшка! — раптом крикнула мама і підхопила його. Андрюшка перекинув пухку рожеву ніжку через бильце ліжка і, безтурботно усміхаючись, хотів перестрибнути.
— Дивись за ним! — наказала мама.— Він мені нічого не дав зробити, треба буде вночі закінчувати проект, і До побачення, Андрійку!
Андрійко зняв крик, коли побачив, що мама вже йде, але Леся схопила його на руки.
— Андрійку, не плач, ну, дурненький, ми підемо гуляти. Ти ж розумний, Андрійку, ти ж усе розумієш.
Але круглоокий, товстий, півторарічний Андрійко розумів зараз тільки те, що мама пішла. Раптом він в одну мить стих, почав усміхатися, і поки Леся натягала йому на ніжки панчішки, потяг з купи Лесиних книжок фізику й з задоволенням шпурнув її на підлогу, і, — Який ти розбишака, який ти шибеник! — почала виговорювати Леся, але Андрійко притулився ніжно щічкою до її плеча і зворушливо поглядав на неї круглими ясними очицями.
Сердитися на нього не можна було. Леся безнадійно глянула на фізику і поклала її на стіл.
Коли повернулася з прогулянки, було сім годин.
"Зараз збираються в школі,— подумала Леся,— бачиш, Андрюшка, через тебе я й піонерка погана, не можу йти з усіма тимурівцями допомагати червоноармійським родинам. Ти, правда, теж червоноармійська родина, і я мушу з тобою возитися, але ж це зовсім не піонерська робота".
Вона розмовляла з Андрійком, як з дорослим, а Андрійко ляпав її рученятами, сміявся, заглядав у очі й робив "гулі-гулі".
— Андрій,— серйозно сказала Леся.— Ти погуляв, ти наївся, лягай спати, а я голосно читатиму. І тобі цікаво, і в мене час не загине, нам так багато задано на завтра уроків, я нічого не встигну. Я тобі так читатиму, як тато мамі читав.
Леся напам'ять почала казати строфи з "Євгенія Онє-гіна" зовсім так, як читав колись тато мамі, там, дома...
Але Андрійко казав "гулі-гулі", в ліжко не хотів, а обхопив ручками Лесину шию.
— Який ти дурненький, Андрій,— вже сумно казала Леся,— коли б мене так запрошували спати, я б відразу заснула і спала б, і спала, поки аж війна не скінчиться і ми не повернемося додому, а тебе ще просити треба, благати треба.
Коли Андрійко заснув, у Лесі очі вже зовсім злипалися. Вона хотіла відразу сісти за уроки, але згадала, що нема хліба. ^Г.ліб звичайно приносить мама. Прийде ввечері з обідом для Лесі і біжить за хлібом. Але мама така зморена. Вони ніяк не змонтують цех, який перевели з іншого міста. Мама недосипає і недоїдає. Хай вона прийде з роботи, а вже все буде — і чай готовий, і хліб, і кімната прибрана. Адже у мами куди більше роботи і турбот, ніж у Лесі. Смішно навіть порівнювати. Мама працює на заводі, що готує зброю, а їй, Лесьці що? — уроки вчити, та за Андрійком глядіти, та хату прибирати. Але ж мама, крім заводу, ще стільки робить дома, для неї, Лесі, і для Андрійка, і вона не скаржиться нікому, вона тільки іноді