Третя рота

Сторінка 40 з 85

Сосюра Володимир

Одного разу (це була криза) сестра послухала мого пульсу та як побіжить від мене. Вона швидко повернулася і вприснула мені в груди біля серця камфори. Я страшенно марив про ту хвилину, коли я з насолодою буду пити воду. Бо вода була така противна. Коли я почав одужувати, то підійшов до одного старшини, біля якого було повно волоських горіхів, і попросив хоч трошки у нього. Старшина не дав мені горіхів.

Після тифу я вкупі з одужавшими їду останнім ешелоном через Буковину до Галичини.

А румуни... У їхніх кіннотників на постолах остроги, їх старші б'ють по морді, і вони тільки покірно підставляють свої смугляві фізії, а потім мовчки витирають густу кров із носа. Надто вже покірні ті цигани, їх старшини — феодальні дядьки: пудряться й затягуються в корсети. Ходять по перонах з блискучими стеками. Нас не відпускають од ешелону навіть купити мамалиги. Одного старшину нашого, що пішов купити мамалиги, румунський вартовий прикладом пригнав назад. Я радію з того, що хоч тут ми однакові. Бо в Проскурові ще була старшинська їдальня, і взагалі старшини наші були дуже привілейовані. А козаки — це було щось нижче, безсловесне. Та й не дуже розбалакаєшся, коли полковник Маслов після проскурівського погрому казав козакам:

— Хто буде агітувати за більшовиків, даю право кожному козакові стріляти.

І взагалі, що пан сотник сказав, то й закон, у козаків же не було права висловлювати своїх думок. Вони тільки мовчки про себе думали.

Після тифу я ходив наче мертвяк. Ноги мені наче налило свинцем, навіть через рейки було важко переступати, а під вагонами я міг тільки пролазити рачки. Сили не було тримати тулуба зігнутим.

Дядьки в Буковині літом ходять у кожухах, забиті і покірні. Збоку я бачив Чернівці на горі і чудесний залізний міст. Здаля й на Згорі він здавався таким легким і прекрасним. Заліщики, Тарнопіль.

Ставили п'єсу "Бурлака" з участю Садовського 2. Після Садовського ще ніхто з артистів так владно не захоплював мене. Галицькі дядьки чекають на більшовиків, які мають дати їм землю. Галичина смутно промайнула.

Тільки часовні, уніатські церкви та вітання:

— Слава Ісусу.

— Навіки слава.

Я вийду в поле й співаю:

Повій, вітре, з України 3, де покинув я дівчину...

Через Волинь наступаємо, через Чорний острів на Проскурів. Коли ми увійшли знову в Проскурів, я на дорозі, біля білгородських казарм, побачив труп мадяра... Він синьо й одиноко лежав у грязі на дорозі... Здається, він був у погонах, і один йому був відірваний... Чому вони мені такі рідні?.. Може, тому, що я по матері мадяр? Ми дійшли до Деражні, а далі... гріхи не пускають... Тільки нальотами захоплюють Жмеринку. Славиться Запорозька Січ з батьком-божком на чолі. Це романтичні й дурні фігури.

Коли їх, гарно одягнених, кинули в бій, була роса, й вони, щоб не закалятися, не хотіли лягти в лаву... їх багато покосило з червоних кулеметів.

Гармати тупо, монотонно і все на одному місці б'ють по лінії на Старо-Костянтинів та Деражню... Це дві самі крайні точки, до яких фундаментально могли дійти наші.

Коли Деражню захопили, козаки наскочили біля ешелону на запізнілого мадяра, який, побачивши їх, взяв бомбу, зняв з неї кільце й притулив її до щоки... Йому одірвало голову...

Ми все крутилися між Деражнею й Проскуровом...

Головний лікар Акулов був такий: коли червоні відступають, то він за Україну, коли ж ми, то він — більшовик. А фельдшер Чепурний — все одно чи наступають, чи відступають червоні — був червоним. Він захоплено малював мені героїзм червоних, яких оточили фронти, а вони всіх б'ють. І доводив мені з цифрами в руках, що в порівнянні з робітником селянин е дрібний буржуа.

А головний лікар, тому що получав грошей більше за всіх, казав, що кожний сам за себе, і був дуже скупий. Він тільки зі мною не був скупий, бо я часто читав йому свої поезії, які він дуже любив слухати. З нами був і піп. Це була дріб'язкова і вредна людина. Коли роздавали хліб (а давали нам його дуже мало), він норовив одрізати собі найбільше. Коли ж червоні наближалися, то він хапав свого чемодана, злякано бігав по хаті й кричав:

— Та куди ж його? Ой боже ж мій! Та куди ж його?.. Ще лікар Акулов зі мною поводився гарно тому, що я з робочих. Бо ми кілька разів околодком усім хотіли перейти до червоних.

Відступаємо на Кам'янець на Поділлі. Літо. Наш обоз тихо їде. Як летить низько над землею аероплан, і з нього на сонці щось блиснуло. Всі — врозтіч.

А я біжу прямо на блиск, бо він був паперовий. Радісно біжу по житах, через болотяний ярок... Листівки.

Я схопив дві. І, поки добігли хлопці, які вже все зрозуміли, встиг прочитати. Одна була відозва: "Все в Красную Армию", а друга:

"Приказ рабоче-крестьянской Украины по петлюровской армии". В ній було написано приблизно так: "Сдавайтесь. Вы окружены. Переходите группами с белыми флагами. Мы знаем, что вы обмануты Петлюрою. Если же вы будете защищаться с оружием в руках до конца, то никому из вас пощады не будет". Підписів не пам'ятаю. Відступаємо на Кам'янець. Часто писали в газетах про старшин, які з великими грішми тікали за кордон. Наш полковник Виноградов теж хотів утекти з великими грішми за кордон. Але його козаки заарештували і розстріляли. Це було так.

По дорозі, по грязі два козаки вели нашого полковника. Він, ніби це його не торкалося, йшов попереду конвойних з закладеними в кишеню руками і з задумано нахиленою головою. Він був кубанець і дуже бойовий. Він любив мордувати червоних. Один козак із конвойних тихо навів карабін в голову полковника... І не стало Виноградова... Тільки шапка підстрибнула вгору і впала, повна крові, на труп. А дві баби, що йшли мимо, з переляку сіли прямо в грязь.

Лишилося більшовикам захлопнутії віддушину поміж Смотричем і Кам'янцем, і нам — кришка. Як у цю віддушину ринула галицька армія, вигнана з Галичини поляками. Вони перейшли Збруч, і, коли наші лави бігли безнадійно назад, почулося "стій!", і в наші лави синіми фігурами влилися галицькі лави...

Червоні думали, що це німці, і почали панічно відступати.

XLIII.

Що пан сотник скаже, то для козака закон. Козаки — телята. Я й думаю, коли я буду паном сотником, то мене будуть слухати козаки. І я перейду до червоних зі своєю сотнею. По полках було наказано національне свідомих козаків з освітою за чотири класи гімназії посилати до Житомирської юнацької школи, яка стояла тоді в Смотричі.