З червоного броньовика ударило набоєм прямо в дуло гармати нашого... і наслідки я бачив у сараї... Одного, що стояв біля гармати, як і всі, навіть не контузило. Хлопці казали, що він був тихий, смирний і виконував тільки те, що йому наказували, а ці, побиті, були зарізяки, вони перед розстрілом завжди мордували полонених.
Була грязюка, і в мареві весняного дощу я бачив, як наші колони напружено, наче проти вітру, йшли в наступ...
На пероні я бачив двох єврейських хлопчиків, поколотих багнетами... Вони ще тоскно вовтузились у крові... Казали, що це шпіони. Козаки пішли в атаку на червоний броньовик і на платформі захопили в полон німців — орудійну прислугу, їх привели на станцію і пустили на вітер... Я бачив тіло одного німця, ще не закопаного дядьками, біля паркану...
Христинівки не могли взяти.
Матроси "7-го совполка" з криками "буржуазные лакеи" одбивали нас од станції.
Відступаємо. А вже Жмеринку захопили повстанці. Одного козака розірвало його власною бомбою на шматки, коли він в огні погоні за дядьками зачепився бомбою (вона була німецька. Рукоятка була без кришки, і шнурок зачепився за тин, коли козак через нього перестрибував), і його ховали. Мені було противно. Я од злості, що він такий скупий і вредний (ковбасу пожарить і сам поїсть, попросиш — не дає. А на дурняка завжди у нас їв. Він мені показував картку своєї дружини), уявляв, як його гладка, налита кров'ю морда розлетиться од набою. Воно так і вийшло.
На Жмеринку відступ одрізано і ми виступаємо через Вапнярку на Одесу. Рада старшин і козаків нашого корпусу (окремий запорозький) випустила до більшовиків відозву, що ми теж більшовики, але українці, і що воювати нам нема за що, бо ми — брати. Червоні прислали до нас делегацію. В ній був козак нашого полку, захоплений в полон червоними, коли ми віддавали Полтаву.
Його захопили на броньовику. Він був з оселедцем і в широченних червоних штанях. Як рідкий і комічний екземпляр, червоні його не розстріляли, а тільки, впстроївшись, кожний добре смикнув його за оселедця.
Я був щасливий, мені було радісно. Я не знав, що ми й не думаємо переходити на бік червоних. Коли я схвильовано і радісно говорив осавулові полку, що ми переходимо до червоних, в його звужених до макового зерна зіницях глянула на мене смерть... Червоні не дурні, зразу розкусили нас, і ми почали панічно під їх ударами відступати до Вапнярки.
Я ще раз побачив того вродливого хлопця, героя бунчужного, який на Лозовій перед боєм з махновцями таї; радісно й необачно перекидався на снігу. Його принесли до нашого вагона. У нього набоєм було вирвано май;ко всю ляшку, захоплено трохи бока і перебито руку й ключицю. Коли йому робили перев'язку, він тільки кусав руку й мовчав, а потім спокійно попросив у лікаря закурити.
Мене з літучкою ранених та тифозних козаків командирують до санпотягу окремого запорозького полку.
Вагон другого класу. Уже під Роздільною нас оточили червоні повстанці.
Сестра-жалібниця перев'язала рану від кулі на руці у старшини. Цей старшина, гладкий і переляканий, втік з-під розстрілу. Він був на селі, і його повстанець повів у ярок розстрілювати. У повстанця була австрійська рушниця, і по тому, як повстанець возився за його спиною з затвором, старшина зрозумів, що той не вміє стріляти, й побіг...
Куля попала йому вище ліктя... Під бинтом рожевіла кров, і захеканий голос старшини врізався в мою пам'ять...
Голос — із смерті...
Вечір... Повстанці все ближче... Вже йде кругом стрільба...
Я пішов у купе сестри-жалібниці... В неї були індуські очі і бліде обличчя, повне смерті... Я почав читати їй свої поезії. Вона спитала мене:
— Ти не хворий? Я сказав:
— Не знаю.
Вона обдивилась мене і віддалась мені... Смерть заглядала в вікна. Повстанців одігнали.
На Роздільну прибігло кілька старих гайдамаків з мого куреня. З ініціативи бунчужного Натруса наш курінь і 4-й перейшли на бік червоних десь під Вапняркою. Вони роззброїли старих гайдамаків та старшин і заарештували їх. Деяким удалося втекти.
Одеса була захоплена червоними, і з Роздільної ми повернули на Тирасполь. Коли ми були ще на Бірзулі 1, то я на пероні бачив грецького офіцера, який задавакувато ходив по перону й дивився на нас, як на щось нижче, їх броньовик мав піти на Голту в бій з григор'ївцями.
На Роздільній були румуни. Але вони втекли з Роздільної, коли фронт почав з двох боків (од Одеси й Бірзули) наближатися до Роздільної. Ми в Тирасполі. Вино й мамалига. Я пішов дивитися на французів, що бівуаком розкинулись недалеко міста. Вони були чисті, рум'яні й синенькі. Спокійно дивилися на нас ці рожеві й гігієнічні діти. Вони були такі спокійні... А ми?
Я уже при санпоїзді. Мені дали два вагони тифозних, і я захворів і сам на тиф.
Мене кинули, як собаку, у вагон на полицю. В мене висока температура, а санітар цілує мене, п'яно плаче і дає мені їсти солону ковбасу... Я вийшов із вагона... Іде головний лікар санпотягу:
— Ти чого вийшов із вагона?
— А чого ви мене кинули, як собаку, без усякої допомоги. Поки здоровий, так і потрібний...
— Іди лягай у вагон.
— Не піду. Ви мене покладіть до м'якого вагона.
— Іди, а то шомполів дам.
— Та ви не забувайте, що я з гайдамацького полку...
— А... так ти так? Ну, я з тобою пощитаюсь. А збоку поруч стоїть штабний ешелон, і старшини, що в новеньких галіфе гуляють біля блискучих вагонів, кричать у наш бік:
— Гоните их в шею.
Я пішов і ліг у вагон.
До румунського короля поїхала делегація, щоб пропустили нас до Румунії... Недалеко — стрільба. Горять підпалені козаками ешелони...
Нарешті їдемо через міст на Бендери... Заборонено виглядати з вікон під загрозою смерті.
В Кишиневі довго стояли ми на станції.
Я від високої температури говорив тоненько й жалібно. В мене перед очима все пливуть якісь жовті квіти й Констанція... А сестра-жалібниця замість подати води або повести мене до уборної, кокетує з старшинами-чорношличниками і не звертає уваги на мої сльози й докори...
І от за нами приїхали автомобілі, й мене повезли до міської лікарні...
Я в бреду все бачив, наче червоні входять до лікарні і б'ють мене штиками в груди. Кров моя фонтаном б'є в стелю, а я кричу їм, що я після жовтневого перевороту був співробітником газети "Голос труда" лисичанської Ради робітничих та солдатських депутатів і декламував їм свого вірша: "Руку, товарищ, и в бой беспощадный..." Але вони не слухали і все кололи мене в груди...