Бо той хтось зрозумів мою хитрість, збагнув, що я хочу зробити. Збагнув, що я вирішив перевернути догори дном горище полковника Лунде. Той хтось розраховував — і розраховував правильно, — що я, маючи перед собою півночі, таки переверну його.
Так воно й було, не інакше.
Бо людині, в якої вистачило хитрощів і ницості вдарити важкою викруткою по лобі панну Лунде, добратися до гілляки й сховати там її торбу на шитво і вистрілити в спину моєму братові Крістіану, людині, яка знала, що мене запрошено сюди на роль пса-охоронця, тій людині вистачило й глузду відгадати мій намір.
Одна й та сама людина. Вбивця.
Я взяв один сигнальний ліхтар і подався на горище. Я тупав, як слон, мені було чхати, що хтось чув мою ходу.
Я перейшов горище, засвітив ліхтар і спрямував світло на скриню, що стояла ледь боком.
Залізна скринька була там, де я її поставив. Я відчинив її. Вона була порожня.
Недокурок першої сигарети я розчавив ногою на підлозі своєї кімнати. Я відчував особливе задоволення від того, що можу випалити бодай маленьку пляму на підлозі цього проклятого будинку, заселеного примарами.
Мені треба було поміркувати. Я сів і закурив нову сигарету.
І вдруге за якихось десять хвилин мене, мов блискавка приголомшила раптова думка
Думка про те, що якийсь Ікс знає, хто перешукав ціле горище і знайшов залізну скриньку. Знає, що я бачив сховане в ній, що я, можливо, знайшов не одну річ, а більше решту забрав.
У мене мороз пішов по спині. Я відчув, що чуб у мене став сторч.
Я скинув халат. Вікна я не відчинив. Двері замкнув на ключ. Тоді ліг спати. [372]
Уперше в житті я ліг спати з зачиненим вікном і замкненими дверима.
Бо аж тепер я зрозумів, що наді мною нависла страшна небезпека.
Я не знав, що мені робити. Я згадав того солдата, що колись сказав: "Краще бути п'ять хвилин боягузом, ніж довіку мертвим".
До самого досвітку я не склепив ока. Може, часом починав дрімати, але відразу прокидався від найменшого звуку.
Кажуть, що в матерів і шкіперів особливий сон. Матері можуть спати як убиті під час найбільшої громовиці, але відразу прокидаються, тільки-но заплаче їхня дитина. Шкіпер здатен спати в найлютішу бурю, а досить зсунутися з місця якійсь скриньці як у нього сон мов рукою знімає.
Цілу ніч мені здавалося, що плачуть діти і зсуваються скриньки з вантажем. Бідолашні матері і шкіпери.
Голячись уранці, я побачив, що обличчя в мене сіро-зелене. Що ж, я був хворий, отже, нічого дивного, що мав кепський вигляд.
Я ніяк не міг зробити вибору: чи мені бути боягузом, чи стати довіку мертвим?
Принаймні я можу поснідати з родиною Лунде, а тоді вже на чомусь зупинюся.
Вони теж були наче з хреста зняті.
Та воно й не дивно. Вони не звикли так проводити вечір, як учора.
А взагалі вони поводились так, як завжди. Тільки не могли стриматись, щоб не поділитися своїми вчорашніми враженнями. Я не міг зосередитись на їхніх розповідях. Ніхто з них жодним словом не згадав про те, що я вибіг У коридор і кричав і що котресь із них замкнуло мене в кімнаті.
А може, вони у змові і діють разом?
Але ж проти кого?
Певна річ, вони діють разом, щоб зберегти честь родини Лунде. А однаково, мабуть, смертельно нажахані, адже серед них є одна жертва і один убивця. Проте відданість [373] родині бере гору над усіма страхами. Родина Лунде, жоден її член — не боягузи.
І раптом я подумав: а чим я гірший за цих Лунде? Якщо вони витримують, знаючи, що серед них є вбивця, то і я витримаю. А крім того, коли я тепер здамся, то ніколи не довідаюся, що ж усе-таки сталось.
І я вирішив залишитись. Я сподівався, що мені не доведеться стати мертвим довіку. Я взяв на себе завдання і повинен виконати його. Але мені не соромно признатися, що я боявся. Дуже боявся.
Ми з Вікторією пішли готуватися до екзамену.
Полковник Лунде подався до міста. Цікаво, чи щось колись могло б перешкодити йому з'явитися на службу з військовою точністю? Хіба вбивство. Та й то якби вбили його самого.
Люсі пішла погуляти, а панна Лунде зникла в кухні. Ми з Вікторією лишилися самі.
Але я сів так, щоб весь час можна було накидати оком на двері й щоб за плечима в мене не було вікна.
— Ти сьогодні неуважний, Мартіне. Я стрепенувся.
— Неуважний?.. Я... просто думав про те, як ви вчора розважилися...
— Ми ж тобі розповідали під час сніданку.
— Ви говорили всі разом, і я нічого не втямив, — відповів я.
— Так, це правда.
Вікторія глянула у вікно, і в її ясних, мов зірки, очах з'явився замріяний вираз. Отже, Крістіан не марнував часу. Я чекав, бо знав, що зараз буде.
— Твій брат... він... просто чудовий. Ти не уявляєш собі, як він танцює.
— Не уявляю. Але знаю, що він каже.
Не дуже шляхетний хід і до того ж дурний. Але слова вже вихопилися з моїх уст.
— Ти вважаєш, що він каже те саме всім дівчатам? Я весь зосередився для наступного ходу.
— Ні. Я просто трохи ревную. Вікторія всміхнулася.
— Ти справді ревнуєш, Мартіне?
— Так.
Вона скоса зиркнула на мене з-під навислої гривки.
— Приємно чути. [374]
Знайшла що сказати, подумав я. Але про себе відзначив, що її слова прозвучали щиро. Я справді ревнував. Вікторію відкрив я, а не Крістіан.
— А інші як поводилися?
— Крістіан танцював з нами всіма. Люсі, звичайно, була на сьомому небі. Як ти думаєш, він і їй казав те саме?..
— Не маю уявлення.
— Він танцював навіть із тіткою Мартою. Вона гарно танцює. Я не сподівалася, що вона вміє танцювати. Але, мабуть, усе залежить від того, з ким танцюєш.
Видно, мій брат Крістіан обрав собі роль Святого.
— Ні, — відповів я. — Це завжди залежить від партнерки. Якщо жінка танцює добре, її може вести хто завгодно. А з Карлом Юргеном тобі сподобалось танцювати?
— Він теж гарний. Трохи сухуватий і... ну, ти й сам знаєш... Тобто... він не каже таких слів, як Крістіан.
— Святий існує тільки в двох подобах, — мовив я. — Роджера Мура* й Крістіана Бакке.
* Мур Роджер — англійський актор, здобув славу виконанням ролі Святого в багатосерійному телевізійному фільмі під тією ж назвою.
Вона знов задумливо глянула у вікно.
— А батько як поводився, Вікторіє?
— Батько?.. Ну так... Батько був страшенно задоволений. Він теж танцював з усіма нами. Батько, виявляється, дуже гарний... Я досі цього не помічала.