Під тим місцем, де стояла скриня, а за нею, біля виваженої дошки, — маленька залізна скринька з принадою.
Не треба, щоб убивця заволодів усіма п'ятьма. Це було б несправедливо. З усіх поглядів несправедливо. Що там Вікторія казала про законне право на спадок? Я вже докладно не пам'ятав.
Я зробив усе, що міг. Тепер лишилося тільки надіятись, що перший на горище закрадеться той, хто розбив викруткою лоб панні Лунде і вистрілив у спину моєму братові Крістіану з револьвера полковника Лунде.
Чотири я відніс до своєї кімнати й поклав у брунатну шкільну течку. Потім забрав ліхтарі й лапу і сховав у себе в кімнаті до шафи.
Була вже майже третя година.
Я швиденько побіг до ванної і вперше за весь час став під справді гарячий душ. Я, мабуть, використав усю гарячу воду. Мене наче хто помолотив. Я надяг піжаму, халат і сів на стілець. Навіть якщо мені доведеться сидіти до світанку, я не встану. Я знав, що вони скоро повернуться. Мені не можна було заснути. Бо саме сьогодні важливо було знати, хто піде на горище. Сьогодні я нарешті вийду в коридор і побачу, хто спускається з горища.
Я не зважувався закурити.
Вони відчують у коридорі запах диму, коли будуть заходити до своїх спалень. Ні, хай думають, що я в ліжку з хворим горлом і давно сплю.
Я сидів на стільці й дослухався до кожного звуку.
Я чув, як вони приїхали. Чув віддалені голоси, але слів не міг розрізнити. Мабуть, дякують за вечір. Ось вони зайшли у вестибюль. Кроки ледь долинали до мене. Ось від'їхала машина.
Вони почали підійматися сходами — тепер я вже добре чув їх. Видно, Крістіан щедро пригостив їх усілякими наїдками. Але, мабуть, не поскупився й на вино.
Мені здавалося, що я сиджу на стільці вже цілу вічність.
Я чув, як вони по черзі заходили до своєї жахливої ванної кімнати, де на лев'ячих лапах стояла ванна, а над нею — бак із гарячою водою, в якому вода ніколи не була досить гаряча. Сьогодні вона була холодніша, ніж завжди. Адже я використав її майже всю.
Нарешті я почув, як одні за одними зачинялися двері їхніх спалень. [369]
Я знов глянув на годинник. Я розраховував, що хтось почекає півгодини, аби всі заснули. Ті півгодини здалися мені довгими, як рік. Але я не помилився.
Я почув, як хтось відчинив двері. Так тихо, що цього не міг почути ніхто, крім мене, — адже я сидів і сподівався, що почую той звук. І почув.
Кроків у коридорі не чутно було, але біля моїх дверей, поряд зі сходами на горище, щось зашаруділо.
Не чути було також ходи на горищі, тільки подеколи порипували мостини, як буває в старих будинках. Таке порипування й підтримує в людей віру в примари.
Але то була не примара. То була жива-живісінька людина. Якийсь Ікс.
У мене було таке почуття, що мої вуха настовбурчились, мов у собаки. Бо я почув, як те порипування наблизилося до великої скрині над моєю кімнатою, що була ледь відсунена одним боком.
Запала цілковита тиша. Скільки вона тривала, я не знаю. Принаймні достатньо, щоб той Ікс знайшов залізну скриньку, відчинив її і побачив ту одну річ, яку я там залишив.
Потім знов почулося легеньке порипування в напрямку сходів.
Я підвівся і в темряві підійшов до дверей.
Я чув, як хода поволі наблизилась до сходів, як відчинилися дверці на горище, тоді знов зачинилися. Так обережно, що тільки я, стоячи на відстані метра за своїми дверима, зміг почути той звук.
У мене ще дужче закалатало серце.
Ось зараз, цієї миті, я довідаюся, хто той Ікс.
Я взявся за дужку дверей і натиснув її вниз.
Двері були замкнені.
Я засвітив і глянув на них. Де ключ? Він завжди стирчав у замку з внутрішнього боку дверей.
Проте ключа не було.
Здається, в мене почалась істерика
Я відійшов від дверей метрів на два, розігнався й щосили штовхнув їх плечем. Вони не подалися.
Я затарабанив у них обома кулаками й почув якийсь дикий крик:
— Відчиніть!... Відчиніть!.. То був мій власний голос. Двері відчинились, і я просто-таки впав в обійми сержанта Ев'єна.
Що був сказав Карл Юрген? Ага, сказав, що сержанті [370] Ев'єн і Вік такі напівмертві, як два чистокровні скакуни перед сигналом старту. Він мав слушність.
— Ключ від вашої кімнати був зовні в дверях, доценте Бакке. Ви мало не розвалили будинку. Так тарабанили, що, мабуть, переполохали всіх сусідів...
Мало не розвалив будинку? Я був такий лютий, що аж тіпався. Сержант Ев'єн тримав у руках ключа Я вихопив його. Ми стояли один проти одного — сержант Ев'єн, як завжди, незворушно спокійний, і я, буквально оскаженілий.
Відчинилися четверо дверей. З'явилися четверо членів родини Лунде, кожне на своєму порозі. Мабуть, вигляд у мене був страшний.
Полковник Лунде був у темно-синій піжамі, панна Лунде у бляклому купальному халаті, який вона притримувала біля шиї, Вікторія в білій цупкій нічній сорочці з довгими рукавами, а Люсі в якомусь надто прозорому нейлоновому вбранні, отороченому білим мереживом.
Усі четверо витріщили на мене очі.
— Що діється? — запитав полковник Лунде.
— Що діється? — закричав я. — Ви мене питаєте? Це я повинен питати вас! Хто з вас щойно був на горищі?.. І хто замкнув мої двері з коридора?
Я чув, що мій голос зривається на фальцет.
— Вам, мабуть, приснилося, доценте Бакке, — сказав полковник Лунде.
— Приснилося?.. — крикнув я. — Приснилося, коли я сидів на стільці й навіть ока не склепив?
— Краще б ви лежали в ліжку, — мовила панна Лунде.
— Хто з вас там був?
Усі мовчали. Я й знав, що ніхто з них на моє запитання не відповість.
— Сержанте Ев'єне! — гримнув я. — На добраніч!
— На добраніч, — відповів він.
Я повернувся, зайшов до кімнати і так хряснув дверима, що аж будинок здригнувся.
Ключа я сховав у кишеню піжами. В мене було таке почуття, наче я поставив новий норвезький рекорд з бігу на двісті метрів.
Але я не був стомлений. Мені кортіло потрощити всі меблі в цій жалюгідній кімнаті й викинути уламки у вікно. Я знав, що можу таке зробити.
Треба було взяти себе в руки.
Я сів на край ліжка й закурив. Сірника я кинув на підлогу.
Хто мене замкнув і навіщо? [371]
Відповідь вразила мене, мов блискавка. Хтось один, єдиний з усіх, ні на мить не повірив, що в мене болить горло. І той хтось наперед витяг із моїх дверей ключа й або взяв його з собою, або просто встромив із зовнішнього боку дверей, перше ніж усі вони поїхали з Крістіаном.