— Ну, що, племіннице, дуже вас стомив сьогоднішній перехід? — спитав генерал.
— Анітрохи,— посміхаючись, відповіла дівчина.— Ми в дорозі майже місяць, і я починаю звикати до такого життя.
Донья Люс де-Бермюдес була дочкою молодшої сестри генерала. Привабливість, миловидність і свіжість її шістнадцяти років усіх чарувала. Безтурботну, веселу й сміхотливу, її все цікавило й розважало, і в житті їй хотілося бачити тільки приємне. Виховуючись під опікою генерала, вона зростала майже в монастирському відлюдді і тепер, з радістю супроводжуючи генерала в цій таємничій подорожі по прерії американського Заходу, була безмежно щаслива жити просто неба, на свіжому повітрі, раз у раз бачити нові місця й користуватися, нарешті, відносною свободою. Не прагнучи дізнатися про мету подорожі, донья Люс стереглася надокучати генералові нескромними запитаннями.
Та ось до намету, супроводжуваний слугою генерала негром Юпітером, зайшов капітан Агвіляр, і всі посідали за стіл. Юпітер і Фебе подали їм обід.
— Великий врожай зібрали ви сьогодні, докторе? — спитала дівчина, вказуючи на важкий чемодан, який товстун з великою обережністю поставив собі до ніг.
— Не дуже, сеньйорито,— відповів Дюр'є.
— Чого ж так? — сміючись продовжувала донья Люс.— На нашому шляху траплялося стільки каміння, що ви могли б навантажити ним цілого мула.
— Не піддражнюйте нашого доброго доктора,— мовив генерал.— Майте на увазі, що він має ще й інші таланти, і я певен, що ця подорож допоможе йому виявити свої знання, наприклад, у ботаніці. Чи не так, докторе?
— На жаль, не зовсім, генерале,— відгукнувся лікар.— Прерія не така багата, як я гадав. І коли б у мене не було надії знайти тут одну рослину, цінні властивості якої могли б прислужитися науці, я просто шкодував би, що залишив свій затишний будиночок у Гваделупі, де моє життя минало так спокійно.
Якийсь час розмова тривала на цю тему, а потім генерал звернувся до Юпітера й заклопотано сказав:
— Приведи-но до мене головного провідника. Я маю в нього дещо спитати.
Негр вийшов і майже в ту мить повернувся в супроводі одного з гамбузино, вдягненого в костюм мандрівника прерій. У цієї сорокалітньої людини, з досить пристойною зовнішністю, обличчя, проте, було якесь похмуре. Він був відомий своєю байдужістю, незворушністю й до найвищої міри мовчазною вдачею, за яку товариші в насмішку охрестили його Балакуном.
Генерал наказав піднести йому чарку горілки. Мисливець уклонився, нахильці випив склянку і, провівши зовнішньою стороною долоні по вустах, став чекати.
— Слухай мене уважно,— сказав генерал.— Я маю намір затриматися тут на кілька днів, щоб дещо розшукати. Це місце безпечне?
Провідник підвів голову й, пильно подивившись на генерала, лаконічно відповів:
— Ні... Надто багато індійців і хижаків.
— А ти знаєш де-небудь поблизу інше, придатніше місце?
— Так.
— Завтра поведеш нас туди. Ми вирушимо на світанку.
Провідник покірно вислухав наказ і, коли генерал жестом його відпустив, вийшов з намету. Переконавшись, що за ним ніхто не стежить, він приєднався до своїх товаришів, що чекали на нього в протилежному кінці табору, і стиха щось їм сказав.
По обіді мандрівники, розташувавшись перед наметом біля вогнища, покурювали сигари, а донья Люс, акомпануючи собі на гітарі, співала чарівну креольську пісню. Ніч була напрочуд тиха й спокійна і, здавалося, ніщо не може порушити спокою прерії.
Раптом червона заграва осяяла обрій і з глухим звуком, що нагадував далекий гуркіт грому, стала швидко наближатись.
— Що це? — скрикнув генерал, поквапно підводячись.
Цієї миті з пітьми з'явився Балакун.
— Горить прерія,— пояснив він.— Якщо вітер не змінить напряму, вогонь дійде до нашого бівуаку за кілька хвилин.
Незважаючи на байдужий тон, яким це було сказано, мандрівників пойняв жах, і за мить увесь табір впав у страшну паніку.
Мерехтливі відблиски пожежі вже освітлювали безладно накиданий біля намету вантаж і наполоханих мулів, які, брикаючись, кинулися врозтіч. Лемент, крики та ляскання батогів заглушали накази капітана Агвіляра.
Користуючись загальним безладдям, один з провідників непомітно для присутніх перезирнувся з Балакуном і, спритно прослизнувши поміж купами в'юків, зник у прерії.
Паніка дедалі зростала.
Коні пообривали пута й порозбігались. Люди в темряві навмання хапали, хто зброю, хто припаси, хто вантаж і, спотикаючись і падаючи з своєю ношею, безладно металися по табору. Лікар Дюр'є, стоячи на місці, міцно притискав до грудей свій дорогоцінний чемодан, наче колекція його камінців у такий момент могла ще кому-небудь знадобитись. Донья Люс, упавши на коліна, молилась. Генерал, пригортаючи її до себе, то голосно проклинав себе за необачність, то благав провідників захистити дівчину від вогню. Але паралізовані жахом гамбузиноси самі були безпорадні. Перед загрозою смерті розгубилися навіть бувалі солдати, а метиси з тупим відчаєм мовчки дивилися на вогонь і, здавалося, навіть не чули умовлянь та наказів капітана Агвіляра. І тільки Балакун залишався цілком спокійним і холоднокровним.
Тим часом вогонь наближався. Ось уже на мандрівників обрушилися величезні клуби диму і вихори іскор. Ще якась мить — і вогненні язики лизатимуть територію бівуаку. З темряви ночі почали з'являтися обезумілі від жаху поодинокі хижаки. Побачивши людей, вони рвучко звертали вбік і зникали в хмарах диму.
Нарешті, не тямлячи себе, генерал кинувся до Балакуна і, схопивши його за руку, закричав:
— Знайди вихід, поможи нам звідси вибратись і я тебе озолочу!
Та замість відповіді Балакун лише знизав плечима.
Раптом з-за купи в'юків з'явилося двоє невідомих. Обличчя в них були чорні від кіптяви, одяг подертий. Побачивши їх, Балакун мимоволі здригнувся, а генерал здивовано спитав:
— Хто ви такі?
— Це байдуже,— сухо відповів старший з новоприбулих.— Досить з вас того, що ми можемо вас врятувати. Для цього треба розворушити й взяти в руки ваших людей. Не будемо ж марнувати час. Де ваші провідники?
— Ось вони! — генерал показав рукою на гамбузиносів, що злякано юрмилися навколо Балакуна.
— Це боягузи й зрадники,— гнівно скрикнув незнайомець.— Справжні провідники добре знають, як слід рятуватися від пожежі в прерії.