Двома стрибками мисливці опинилися біля нього.
— Жодного руху,— наказав йому Щире Серце,— або ти помреш! Я міг би вбити тебе й зараз, але не хочу. Ось уже вдруге я дарую тобі життя, проте стережись! Не обкрадай більше моїх капканів і не попадайся мені на дорозі, бо тоді вже тобі не жити.
— Орлина Голова не боїться смерті! — гордо відповів індієць.— Білий мисливець може мене вбити, але не почує від мене ні стогону, ні благань.
— Ні, я чесний трапер і лежачого не б'ю,— заперечив Щире Серце.
— Мій білочолий брат чутливий, як стара жінка,— глузливо продовжував індієць.— Йому слід бути обережнішим, бо коли б ця слабість одного чудового дня не обернулася проти нього самого.
Щире Серце знизав плечима, а Весела Вдача зневажливо стусонув індійця ногою. Вождь команчів навіть не поворухнувся, тільки очі його дивилися на ворогів люто й непримиренно.
Не гаючись, трапери оглянули табір, познаходили свої капкани й, поділивши їх між собою, швидко попрямували до печери, де переховувалися їхні коні.
Задоволені вдалими результатами своєї експедиції, а особливо тим, що так добре провчили команчів, Щире Серце і Весела Вдача йшли бадьорим кроком. Вони відійшли від табору індійців уже досить далеко, коли раптом вдалині почулося іржання коней.
— За нами погоня! — спиняючись, вигукнув Щире Серце.
— Ет, це, мабуть, дикі коні,— мовив, прислухаючись, Весела Вдача.
— Ні,— заперечив його супутник,— дикі коні іржуть інакше. Це команчі...
Він ліг і припав вухом до землі. Минуло кілька секунд.
— Я так і знав,— ствердив він, підводячись,— це команчі. Тільки вони йдуть не по нашому сліду. Мені здається, що вони круженяють на одному місці.
— Ходімо далі,— запропонував Весела Вдача.— Ми виграли принаймні півгодини, а цього досить, щоб утекти від переслідування.
Поблизу протікав струмок, і трапери ввійшли в нього. Дійшовши середини потоку, вони, щоб зберегти капкани від вологи, загорнули їх у буйволячу шкіру і опустили під воду. Відтак вони вибралися на той берег і, заплутуючи сліди, пройшли щось із двісті кроків у протилежному напрямі, а тоді, з величезною обережністю, намагаючись не залишати відбитків своїх ніг, повернулись назад. У лісі Щире Серце знаком відіслав собак до коней. Коли розумні тварини зникли в напрямі відомої нам печери, мисливці знову вилізли на дерево й продовжували свою подорож між небом і землею, по повітряному мосту з гілок і ліан. Невдовзі вони майже під собою побачили команчів. Воїни, за індійським звичаєм, ішли один за одним, ступаючи слід у слід по своїх власних давніх слідах. Попереду, напівлежачи на своєму коні, їхав поранений вождь — Орлина Голова.
Затамувавши віддих, трапери причаїлися в рясному листі дерев. Індійці пройшли, не помітивши їх, і вони знову продовжили свою повітряну мандрівку. Хвилин через п'ятнадцять Щире Серце раптом спинився й занепокоєно оглянувся. Ліс, досі спокійний і безгомінний, здавалося, глухо оживав: у повітрі з тривожними криками літали птахи, а в заростях, під ногами поспішаючої звірини, тріщало гілля.
Вкрай стривожені, трапери спритно видерлися на верховіття величезного дерева, що височіло поблизу і, жахнувшись, побачили на відстані не більше однієї милі від себе червону заграву пожежі, відблисками якої палав увесь обрій. Криваве полум'я збільшувалось щомиті, наближаючись до них із загрозливою швидкістю.
— Команчі підпалили прерію! — скрикнув Весела Вдача.— Ми загинули!
— Ну, вони ще нас не спіймали,— відповів Щире Серце.— Повертаймось назад і спробуємо швидко перебігти вогняну смугу. Для нас це єдиний шанс на порятунок. Скоріше на землю!
Вони зсковзнули вниз і мужньо кинулися назустріч пожежі, що з ревом наближалась. Незабаром навкруги стало жарко, як у пеклі. Щире Серце круто звернув на галявину, де вогонь, здавалося, був не такий щільний. Схиливши голову, друзі поринули в цю відтулину.
В цей час за смугою полум'я, дуже близько від них, індійці сновигали, мов демони. Вони й справді підпалили ліс, щоб затиснути своїх ворогів у кільце. Проте холоднокровність і відчайдушність допомогли Щирому Серцю і Веселій Вдачі врятуватись. Перестрибуючи з місця на місце поміж палаючими й падаючими деревами, задихаючись у клубах чорного диму, засліплені вихорами іскор, сміливці за кілька секунд перетнули палаючу зону й спинилися, щоб віддихатись і подивитися назад.
Пожежа була неосяжних розмірів. Ліс корчився в обіймах полум'я, прерія скидалася на вогняну скатертину, по якій бігали обезумілі від жаху дикі звірі. Розпечена земля стугоніла від тупоту копит тисячного стада бізонів, які в розпачі мчали не знати куди...
Щире Серце уважно прислухався. Вдалині лунали радісні крики індійців, що вірили в ефективність своєї вогняної пастки. А з другого боку вдалині хтось ледве чутно кликав на допомогу.
— Через цих негідників,— загримів Щире Серце,— можливо, гинуть безневинні люди. Ходімо, Весела Вдачо, спробуємо їх врятувати.
III. ТАБІР МЕКСИКАНЦІВ. ДОНЬЯ ЛЮС. ПРЕРІЇ В ОГНІ
В той час, коли трапери виходили з печери, щоб вирушити по слідах команчів, приблизно на відстані двадцятьох миль від того місця, де вони були, велика колона білих мандрівників, супроводжувана мексиканськими, стрільцями, спинилася на привал на березі Канадської річки, збираючись перебути ніч у чудовому місці, де ще виднілися сліди мисливського табору індійців.
Поки провідники-мисливці й метиси-гамбузиноси розвантажували мулів, молодий офіцер підійшов до оточених посиленою охороною нош і, шанобливо уклонившись, спитав:
— Ваша честь, де накажете поставити намет для сеньйорити?
— Де хочете, капітане Агвіляр, тільки нехай це зроблять якнайшвидше,— відповів вершник, який тримався з правого боку нош.
Це був високий на зріст, сивий мужчина, з суворими виразистими рисами обличчя й проникливим поглядом очей. З-під його напіврозстебнутої широкої шинелі виглядала блискуча форма мексиканського генерала.
Капітан уклонився й повернувся до стрільців. За його вказівкою вони за кілька хвилин нап'яли в центрі табору гарненький, у блакитні й рожеві пасмуги, намет.
Генерал спішився, подав руку молоденькій дівчині, яка легко зстрибнула з нош, і повів її до намету, де все вже було готове для неї. Слідом за ними до намету зайшли ще двоє: камеристка генералової племінниці — молода метиска Фебе і товстий, уже літній, років п'ятдесяти, кругловидий і червонощокий мужчина в офіцерському мундирі, русявій перуці й зелених окулярах. Це був лікар-хірург Дюр'є. Родом француз, він служив у мексиканській армії на посаді головного лікаря і був у чині майора.