І я ковтнув ротом повітря... Микита так дивно глянув на мене... його парсуна посерйознішала... хотів щось сказати, господар життя сраний, але махнув рукою, промимривши, будь, мовляв, сильнішим, чоловіче. І пришвидшив крок.
Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! І його, і своїх дружків, що якраз обговорюють можливість військового десанту до Криму із протигазами та нагайками, і кохану партію, і... себе. Щось зломилося у черепку, назавше і безповоротно, щось вони повісили чи розстріляли у мені. Тіштеся, новоспечені підпанки і ресторанні швейцари, тіштеся!..
Михайло Юркевич раптом почув, як над містом лунає помпезна похоронна ораторія, сотворена із найтрагічнішої музики найтрагічніших композиторів.
"Бам-бам!"— відспівували віртуальні псальмопівчі віртуальну любов. "Бам-бам-бам!" — знущалися бамкала-неістоти над можливостями щастя. "Бам-бам-бам-бам!" — викрадали незримі дзвони-злодії останню Михайлову надію...
79
Всі входи і виходи забиті нашвидкоруч склепаними дверима. Наш шлях до світла — це суцільна пастка зачинених дверей. Наша дорога до любові — це колодки на майже всіх входах. Хтось накладає цупкі замки на наші короткочасні осяяння та ще миттєвіші альтруїстичні пориви.
І стихають наші кроки. А той, що виконує (тимчасово чи постійно?) обов'язки комірника, ховає ключі від світла у чорну кишеню під акомпанемент безсилого плачу тієї, що дарує щастя.
Світ нагадує безперервні двері на зачинених колодках, ключі від яких ми погубили п'ять, десять чи двадцять років назад. Можливо, ще у дитинстві чи отроцтві...
Та, що дарує щастя, і той, що відбирає розум, мають багато роботи, постійно зачиняючи нові двері, замки та колодки. А ті, що відповідають за спокій, безперервно скріплюють печатками новозачинені двері, замки та колодки. А ми, які нічого не тямимо, ми, від котрих нічого не залежить, силкуємося вибивати дверні завіси, трощити сталеві замки і розпилювати відбірні колодки. Ми, котрі дихаємо випарами вічних ілюзій, прагнемо зривати безнадійно-міцні печатки.
Ті, що дуріють від безсилля, намагаються бігати від дверей до дверей, займаючись колаптично-безвихідним видом спорту (чому його ще не включили до програми Олімпійських ігор?). Ті, котрі змирилися з усім, рохкають під дверима, намагаючись відвоювати хоча би мінімум життєвого простору для стійлечка. Ті, що все розуміють, і самі стають замками, дверима, колодками.
А десь — зовсім поруч, хіба не чуєш? — заливається сміхом геній демонізму, що має для кожного відпасовану мірку прокрустових дверей, замків і колодок. О, будь спокійним, він не забуде ні тебе, ні мене, ні їх. Бо цей чорний вершник ніколи і нічого не забуває. І згинаються рабські спини і тих, і цих, й інших, рухаючись на аудієнцію до Самого. Клепаються нові двері, таємні заводи штампують новесенькі замки, експериментатори-інженери у сірих робах і темних лабораторіях видумують новітні колодки. А ті, що контролюють спокій, все скріплять найновішими печатками.
Ще дуже багато роботи...
80
У вівторок після обіду, за півгодини до призначеного часу аудієнції, Владислава уже міряла кроками довкілля поблизу Микитиного офісу.
Хвилини тягнулися так повільно, мовби відбувався експеримент із часового напіврозпаду. Нарешті дівчина зникла за добротно-стандартними дверима. Проте через кілька хвилин повернулася. їй сказали, що він поїхав провідати батьків і велів передати, нехай дівчина приходить на цю ж годину післязавтра. Секретарка ще сказала, він, мовляв, сам би зв'язався з вами, але не мав ні номера вашого мобільного ("якого ще мобільного?"), ні будь-яких інших координат. Владислава ще відчула ревниво-зацікавлений погляд офісної покоївки, який можна було відчитати таким робом, що, мовляв, тобі щастить, шмаро, адже пан Микита, повір, не завжди є таким ввічливим та уважним до працепрохачів...
Проте на дівочому оці чомусь закрутилася сльоза, радше реактивно-невротична, ніж та, котра додає людині краплину трагічної величі.
...Я прийду наступного разу, позбавлена іншого вибору, а офісна прислуга знову скаже дистильованим голосом, мовляв, пан Микита нещодавно від'їхав до Іспанії, щоби взяти участь у сутичках із баскськими сепаратистами; з ними чи проти них — нам невідомо, але прийдіть через тиждень. Через тиждень мені скажуть, що пан Микита поїхав у гості до індійського раджі.
Або садити картоплю на Марсі.
Або у тиху американську лабораторію, щоб клонувати власний мозок.
Або до гуцульського села-зробити підпільний аборт своїй коханці.
Поклонитися праху Лейби Давидовича Бронштейна.
Стати учасником садо-бісексуальної японської оргії.
Вести довгі перемовини із таємничим таїландським ченцем.
Перетворитися на тичинку гвоздики.
Стати харизматичним сфінксом...
80 а
Мене переслідує вітер.
Сьогодні четвер, і вітер уже не виконує розладнану ораторію помсти, як тоді, коли я востаннє телефонувала Віктору. Сьогодні вітер сильний і добрий, ніби ожилий опісля слухового некрозу чаклун, що вперше після одужання від закляття виразно чує музику рисорджименто.
...Вірити вітру вітер на світі світ без скрижалю жалю мій жалю жалю шовковий жалю хріновий як це все нудно плутано брудно дно як колиска хлебтальна миска миска як прапор чорний кудлатий чорний кудлатий тупокрилатий крила це маска лялька параска лялька як праска казка і ласка ласко-леліє казко про віру вірити вітру вітер над світом...
Четвер ранковий. Передобідній. Обідній. Нарешті четвер перевалює за полуденний екватор. Але...чому це мене так хвилює? Адже на крайній випадок батьки не дадуть пропасти через голод. Скаправіти нуждою. Знидіти від завошивлення. Чому я так хочу на цю...роботу?
Знову добротно-стандартні двері, чи можна до пана Микити; так, будь-ласка.
Він якраз розкурює люльку. Ввічливі та обов'язкові фрази. Якийсь туман застилає дівчині зір. Вона туманно спостерігає, як бізнесовець метається офісним квадратом, сам подає каву (з цукром? без цукру? як хочете...). Вони про щось домовляються, так, вона знає комп'ютер; він дещо стривожено перепитує; звісно, вона володіє англійською на побутовому рівні. Через вікно вривається пустун-вітер, наче хоче очистити офісне повітря від прагматично-комерційного смороду.